Аби віднайти кращі зразки народної архітектури, співробітники музею провели сотні експедицій селами України. Архітектурні об’єкти, призначені для перевезення в музей, відбирались особливо ретельно. Як правило, перевезення пам’ятки архітектури до музею рятувало їй життя, адже часто старі сільські споруди буквально «доживали віку» і частина з них на момент виявлення вже перебувала у поганому стані.

Таким врятованим об’єктом мав бути млин із села Орлівка Теплицького району Вінницької області. У планах роботи відділу «Поділля» 70-х років він зазначений серед об’єктів, які вже заплановано встановити в музеї. Однак, через недалекоглядність місцевої влади млин із Орлівки до музею так і не перевезли і сьогодні про нього лишилися тільки згадки.

У січні 2021 року до працівників НМНАПУ звернулась Лейко Валентина Михайлівна, яка, готуючи книгу про історію своєї сім’ї, шукала відомості про експедицію працівників Музею, що готували млин до перевезення – описували, фотографували, робили креслення. Під час експедиції співробітники проживали у діда Валентини Михайлівни – останнього власника млина і останнього у своєму роду представника древнього ремесла. 

Відомостей про експедицію до села Орлівка 1972 року майже не збереглося – експедиційних звітів 1970-х років в архіві Музею практично немає. Однак, серед численних фотоматеріалів відділу «Поділля і Зона вітряків» майже випадково вдалося виявити конверт зі світлинами 1970-х років, на яких і був той самий млин із села Орлівка. Пізніше ще було знайдено звіт про обмір та обстеження в натурі водяного млина із села Орлівка, в якому маємо детальні креслення млина та окремих його елементів, виконані під керівництвом головного архітектора відділу В.Баранька. У вступі до цього документу маємо і короткий опис млина, написаний старшим інженером Л.Тютюнник: «Водяний млин в селі Орлівка, Теплицького району, Вінницької області, побудований у 20-30 роках ХХ століття. З часу побудови декілька раз ремонтувався. За типом млин відноситься до стаціонарних споруд. Стіни каркасної конструкції, дубові шули закріплені між нижньою та верхньою обв’язками; між шулами закидка з дубових дощок, тесаних сокирою. Млин двоповерховий, на першому поверсі розміщується механізм поставу, а сам постав встановлений на другому поверсі. В млині двоє дверей, одні двері на першому поверсі, через які виносились лантухи з борошном; через другі двері, які ведуть на другий поверх, заносили лантухи з зерном. Біля млина проходить по греблі дорога, з якої можна зайти через настил на другий поверх млина. На другому поверсі млина прорізане вікно, через яке не виходячи з млина можна спостерігати за роботою водяного колеса. Дошки підлоги другого поверху покладені на балки. На верхню обв’язку спираються крокви, на них набиті лати, по яким виконане покриття з шиферу. (Раніше млин був покритий соломою).

Щодо роботи механізму. Через лоток, збитий з соснових дощок вода із ставка спрямовувалась на верх колеса, яке обертало вал з жорстко закріпленим на нім палечним колесом. З палечного колеса через ціво (баклушу) обертовий рух передається на веретено, що обертає верхній камінь. Зерно за сипається у ківш, що кріпиться на кросенцях, а мука по лотку подається на перший поверх у корито.»

На наше прохання пані Валентина поділилась спогадами про млин та історію своєї родини. Оповідь, яку нам повідала пані Валентина, особливо показова, адже йдеться не просто про втрачений архітектурний об’єкт – в історії водяного млина із села Орлівка доля українського селянина-хлібороба, якому довелося витерпіти усі трагічні події української історії ХХ століття – війни, голодомори, колективізацію, репресії. Нижче подаємо розповідь Валентини Михайлівни в авторській редакції:

ОРЛІВКА ВОДЯНИЙ МЛИН.

Останнім власником млина в Орлівці був Мельник Василь Пилипович (1895-1959). 

Ставок і млин був власністю родини Мельників починаючи із 18 ст.

Мельник Купріян купив ставок, млин і прилеглу територію.

Все перейшло у власність його сина Гаврила Мельника. Він заповів свою власність у спадок двом синам: Кирилу та Пилипу, млином користувалися спільно.

 Пилип помер, залишивши дружину Дарку Мельник вдовою з малолітніми дітьми. Через деякий час Пилипів брат Кирило вирішив розібрати старий млин, забрати свою половину дерева і побудував свій млин в другому кінці греблі. Вдова Дарка змогла докупити необхідний матеріал і з синами підлітками звести свого млина на старому місці.

Три брати Мельники: Сергій, Василь і Ларій були зовсім молодими,  коли зводили млина. Приблизно це було у 1909-1910 році.

Василь Мельник молов у млині  починаючи з 15-літнього віку.

В час першої світової війни молоді Мельники були на війні. Молола у млині Дарка сама, як казали Дарка Пилипова, або Пилипиха.

В період непу в Орлівці було 5 водяних млинів: 2 великих і 3 малих.

Також в той період було 8-9 вітряків. Власником одного з вітряків був старший брат Мельник Нестір. Його вітряк був вдосконалений спеціальними решетами, які робили борошно тоншим, білішим.

Колективізація принесла для родини лихоліття.

Першим розкуркулили нащадків Кирила Мельника. Його внук Назар Мельник, забравши матір з собою таємно виїхав невідомо куди. Їх хата, млин і всі господарські споруди перейшли у колгосп. У ті ж 30-ті роки все було розібране, дерево вивезли у колгоспний двір, від сім’ї не залишилося і сліду.

Взимку 1932 року Нестора Мельника з дружиною вислали на лісорозробки на Південний Урал. Там вони померли. Вітряк забрали у колгосп, демонтували. 

Поставили в іншому місці, де він стояв до кінця 60-х років.

Василя Мельника про розкуркулення попередив знайомий і він таємно виїхав із сім’єю у Миколаївську область, радгосп ім. Тельмана. Таким чином у 1932 році млин перейшов у власність колгоспу.

У кінці 1933 року сім’я Василя Мельника повернулася додому і йому, як першокласному мельнику дозволили працювати у млині.

У 1959 році Василь Мельник помер. Працювали інші мельники.

Для потреб колгоспної ферми млин молов до початку 70-х років, може до 71 року. Потім він став місцем для дитячих розваг, як видно з фотографії.

Експедиція з музею була у 1974році(?). Троє працівників жили у нашій сім’ї.

Це були Олег, Людмила і Наташа. А може Ніна? Молода чорнява з короткою стрижкою, я поливала воду як вона мила голову… 

Вони фотографували, робили зарисовки, схеми і т.д. Кожну дошку нумерували, прибивали металеву мітку з номером. Мабуть зробили все необхідне..

Але правління колгоспу передумало віддати млин мотивуючи тим що потрібно мати запасний варіант на випадок припинення постачання електроенергії.

Стояв млин може до 1983 року (мене вже вдома не було) його просто розтягнули, забрали до колгоспного двору.

У кінці 80-х чи на початку 90-х років, не знаю згідно якої постанови, мама і тьотя(дочки власника млина Василя Мельника) як компенсацію за млин отримали по мішку цукру…

Валентина Лейко