"Loading..."

Експозиція "Українське село 60-70-Х років ХХ століття" НМНАПУ: до питання створення

В статті на історичному фоні 60-70-х років ХХ століття робиться спроба відтворення історії заснування і функціонування відділу та експозиції Національного музею народної архітектури та побуту України, які на сьогодні мають назву «Українське село 60-70-х років ХХ століття», а також концепції створення її інтер’єрів та екстер’єрів.

Ключові слова: експозиція, архітектура, експонат, інтер’єр, екстер’єр, побут, народна творчість, промисловість.

 

Однією з найрезонансніших частин Державного музею народної архітектури та побуту України стала, відкрита останньою, абсолютно модерна і нелогічна для загальної концепції установи експозиція сучасного українського села. Історія її створення, запровадження та функціонування, є драматично не простими, як і запровадження самого Музею.

17 липня 1976 року відбулося відкриття першої черги, яка включала в себе культурний ландшафт та антропологію Середньої Наддніпрянщини, Полтавщини та Слобожанщини, тобто, ретранслювала відтворення та життєдіяльність традиційного українського села кінця ХІХ – початку ХХ століття. В умовах тодішньої дійсності, процесів над шестидесятниками та дисидентами, утворення підпільних партій та об’єднань, на фоні утворення Гельсінської спілки та інших заворушень забороненого характеру, коли будь-яка прокламація культури, а, особливо – української, могла розцінюватися як прояв націоналізму та загроза існуючому ладу, подібне відтворення тканини буття народу викликало надзвичайне занепокоєння та відчуття загрози у вищих ешелонах влади.

За спогадами очевидців, задумів заснування експозиції було кілька: одна з них полягає в «демонстрації переваги соціалістичного ладу над старим дореволюційним побутом села» і належить вона самому В.Щербицькому, інша полягає в тому, що її створили, як своєрідну «буферну зону», яка відволікала б від показу надто «українського» старого села в Музеї, таким чином просто рятуючи його від знищення [3].

Відповідно, Українське товариство охорони пам’яток історії та культури, відповідальне за будівництво Музею, погодило запровадження нової експозиції, робоча або неофіційна назва якої була «соціалістичне село». І, щоб закріпити цей факт документально, вже 10 вересня 1976 року вийшла Постанова Ради Міністрів Української РСР «Про завершення будівництва Музею народної архітектури та побуту України», в якій, зокрема, також йшлося про створення нової складової Музею – сучасного села. Згідно неї, окремим установам – тому ж Українському товариству охорони пам’яток історії та культури України, Академії наук УРСР, Держбуду, облвиконкомам, іншим краєзнавчим закладам було доручено заопікуватися створенням нової частини Музею [1, с. 103]. Для цього ними було рекомендовано обстежити та виявити найхарактерніші для вибраного регіону зразки народної архітектури та побуту, щоб, в майбутньому, відтворити та укомплектувати їх на території Музею. Новий підрозділ був покликаний демонструвати функціонування українського соціалістичного села, з його архітектурою, внутрішнім устаткуванням, виготовленим народними майстрами чи виробничими установами краю. Водночас, на підсвідомому плані, він мав стати передовим продуктом пропагандистських піар-технологій, який мав ненав’язливо пропагувати соціалізм, як найрозвинутіший стиль не лише політичного, але й соціально-економічного, побутового життя.

Ідея передової експозиції скоро була втілена в життя – при погодженні з Міністерством фінансів УРСР та Держпланом УРСР нова одиниця увійшла до структури Музею і була закріплена в штатному розкладі. Після цього почалася спроба втілення задумів і реалізації їх на практиці, Першочергово було оголошено конкурс проектів з практичним розумінням проекції сучасного українського села. Архітектори Музею В.Сікорський та М.Ходаківський, за допомогою провідних тогочасних фахівців-теоретиків у галузі архітектури, залучених в ролі консультантів Науково-методичною радою МНАП: доктора архітектури, керівника сектору Київського НДІ теорії та історії архітектури Ю.Хохла та доктора архітектури, завідувача кафедрою Київського державного художнього інституту В.Самойловича, запропонували вирішення розміщення архітектурних експонатів за практикою квадратної забудови, тобто формування квартальної структури центру і виробничого сектору (імітації колгоспу) [8]. Але таке рішення не зовсім відповідало концепції Музею, тому зупинилися на облаштуванні простору таким чином, щоб було представлено по зразку народного житла українців з кожної області. Тоді розпочалася робота з підбору найхарактерніших одиниць сучасних будівель та детальніше дослідження народної архітектури та ремесел.

На той час, 70-ті роки ХХ століття, не існувало музеїв просто неба з сучасними експозиціями, тим більше – з демонструючими період розвинутого соціалізму на прикладі розвитку сільської сучасної архітектури. Тому запозичення чийогось стороннього досвіду було неможливе. Фахової літератури на цю тематику було також не багато, тим більше, що в радянський період йшла тенденція до уніфікації, рівності благ, подібності, моментів спрощення. Одним з провідних спеціалістів, який досліджував українську повоєнну народну архітектуру та внутрішнє планування, був, вже долучений до будівництва, В.Самойлович. При проектуванні та будівництві експозиції широко застосовувалися його книги, експедиційні матеріали наукових працівників Музею, матеріали місцевих краєзнавців та краєзнавчих музеїв, а також – активна допомога обласних і місцевих владних структур. На них, власне, покладалася матеріальна відповідальність за створення копій садиб, підібраних в експедиціях науковцями, та наповнення інтер’єрів виробами майстрів та сучасного виробництва області.

Але, навіть об’єднавши зусилля багатьох творчих складових, ясність не вимальовувалася. Не було остаточного чіткого бачення змодельованого простору сучасного села. Між архітекторами відбувалися постійні суперечки, керівництво «з гори» вимагало швидкого результату. Тому зійшлися на пропозиції М.Ходаківського надати цьому простору вигляд сільської вулички з центром [1, с. 104].

У 1977 р. був створений відділ з сектором архітектури та сектором етнографії, який очолив один із засновників експозиції архітектор Ходаківський М.С. Назва відділу впродовж його існування змінювалась. 27 жовтня 1979 року, в південно-західній частині Музею, на території яблуневого саду, який ще до початку ІІ світової війни насадили в Хотівському радгоспі, було відкрито новий відділ з експозицією під назвою «Народна архітектура та побут соціалістичного села» [5]. Однак, комплекс ще не був остаточно скомпонованим – окремі будівлі (наприклад, Закарпатська хата) було добудовано в 1980-1981 роках.

Як доповнення до головної групи експозиція була підсилена розташуванням на її території павільйону. Тут планувалося відкрити виставковий зал, де за допомогою документів розкривалися б особливості сучасного передового проектування будівництва: створення сучасних сіл-вулиць, громадських центрів, виробничих комплексів, колгоспів тощо. Тут мали б бути представлені моделі експериментально-показового села з сучасною інфраструктурою, робітничого містечка та ін. Але, на жаль, було сформовано тільки павільйон без внутрішнього обладнання і наповнення, який від основного тіла експозиції відділявся полем.

Відділ під назвою «Соціалістичне село» поділявся на два підсектори: сектор етнографії та сектор пропаганди. Після М.Ходаківського, який став заступником директора з наукової роботи, спочатку сектор етнографії, а згодом цілий відділ очолила відома етнографиня І.Щербак. Після неї завідувачем була Н.О.Добровольська. Згодом всі архітектурно-етнографічні відділи були розділені на науковий та експозиційний, де всі експозиції були об’єднані під одним началом під керівництвом експозиціонера. А науковий нагляд за діяльністю експозицій здійснював науковий відділ згідно компетенції його працівників. Експозиційний відділ, до складу якого входив сектор «Народна творчість в архітектурі українського села 60-70-х років ХХ ст.» очолювали М.В.Лазнюк та З.Босик. Науковим, який, в свою чергу, поділявся на сектори, відповідно, керувала Щербань С.О.

При переході в підпорядкування НАНУ в 2005 році відділ, було об’єднано з підрозділом «Південь України», йому було надано статус науково-дослідного. Об’єднаний відділ очолювали І.Мусатова, В.Максим, Т.Василенко, до 2012 року, коли Музей знову перейшов до відомства Мінкульту. Підрозділи знову були розділені, і відділ почав знову функціонувати окремо. Згідно штатного розпису 2008 р. відділ назвали «Українське село 60-70 років ХХ ст.», цю назву підрозділ носить до сьогодні. На посадах наукових співробітників працювали Т.АМельниченко, Н.О.Добровольська, Л.Т.Полуянова, С.М.Ситниченко та ін.

Остаточна фізична версія «Народної творчості в архітектурі українського села 60-70-х років ХХ століття» мала вигляд звивистої сільської вулиці (серпантину), обабіч якої було розташовано 25 будинків (по одному з області) із 25 областей України та АР Крим [1, c. 104]. Композиція мала не цілком завершений вигляд, тому її початок і закінчення, замість раніше запланованого сільського центру, було «дооформлено» зеленими насадженнями, озерами та зонами відпочинку. Експозицію представляли найкращі зразки народної архітектури, зібрані по всій Україні, як індивідуально (просто будинок), так і в комплексі (житловий будинок разом з господарськими будівлями, криницями, огорожами тощо).

Окрему увагу приділялося екстер’єрам, до складу яких потенційно мали б входити господарські будівлі, колодязі, при потребі – інші МАФи. Комплекси повинні включати в себе город, зільник, садок, квітник. Комплектація екстер’єрів повинна була здійснюватися згідно відповідних краєзнавчих та етнографічних досліджень, точно відтворювати специфіку регіону в плані розташування та формування обійсть; простір мусів обмежуватися відповідною огорожею; земельні ділянки мали б засаджуватися деревами, рослинами й травами тієї місцевості, звідки було вибрано зразок садиби. Більше того, навіть сама площа експозиції повинна (по можливості) відтворювати природньо-географічний ландшафт того краю, де планувалося розташування об’єкту, обсаджуватися відповідним до специфіки рослинним світом.

Архітектурні експонати по площині розміщені не хаотично, а за певною системою – вони були покликані відтворити історико-етнографічний поділ України. Але на практиці розподіл відбувся досить умовно, не цілком відповідаючи реальному регіонуванню. Експозицію було розділено на певні блоки, які б також відповідали природно-кліматичним та архітектурно-будівельним особливостям місцевості походження. В результаті було скомпоновано зони «Полісся», «Карпати», «Західний лісостеп», «Центральний лісостеп», «Східний лісостеп», «Південь України», кожна з яких могла розглядатися, як частина цілого і як самостійна група, що представляє певний регіон [1, c. 104].

Зазначений часовий проміжок – 60-70-ті роки ХХ століття для демонстрації передового будівництва на селі було обрано недарма: на фоні «хрущовської відлиги» 60-ті роки стали часом створення та просування нових радикальних змін у всіх галузях життєдіяльності – промисловості, сільському господарстві, освіті, культурі, науці та ін. Але вже на початку 70-х реформи згорнулися й завершилися «роками застою», переслідуваннями, репресіями.

Після зняття з посади М.Хрущова в 1964 році СРСР очолив тандем Л. Брєжнєв - О.Косигін (відповідно - Перший секретар ЦК КПРС – Рада міністрів), яких об'єднувала тривала спільна робота в Україні. Нове керівництво в середині 60-х років здійснило спробу провести господарську реформу в промисловості та сільському господарстві. Автором та ініціатором проведення змін був О.Косигін [11].

У 1963 році за особистою рекомендацією Хрущова на посаду першого секретаря ЦК КПУ було призначено Петра Шелеста. Будучи соратником та однодумцем М.Хрущова, П.Шелест намагався продовжити реформи і після того, як союзне керівництво практично їх згорнуло. Він захищав мовні і культурні права українців, був палким патріотом, який намагався зберегти українські традиції в тогочасних умовах. Фактично він відстоював права Української РСР та заперечував право за російським народом називатися та виконувати роль «старшого брата» у відношенні до інших народів СРСР. Тим самим він викликав незадоволення своєю діяльністю з боку Москви. П.Шелеста звинувачували в порушенні «ленінських принципів конкретно-історичного підходу до оцінки історичних явищ», «ідеалізації історичного минулого України», в «патріархальщині», в «підтримці українського націоналізму». На травневому (1972 року) пленумі ЦК КПУ він був звільнений з посади Першого секретаря у зв'язку з переведенням на іншу роботу: його призначили заступником голови Ради Міністрів СРСР. Першим секретарем ЦК КПУ було обрано В. Щербицького, який до цього займав посаду Голови Ради Міністрів УРСР [11].

Ера В. Щербицького була справжнім «темним царством», де будь-які паростки українського придушувалися в зародку. В царині культури процвітала така звана «шароварщина», заснована на прославленні діяльності партії та вождів, максимально протегувалася російська мова, переслідувалися і знищувалися дисиденти. В. Щербицький, не відходячи ні на крок, був абсолютним послідовником політики Л. Брєжнева, тому намагався втілити задуми вождя в українській дійсності.

Ключовим завданням новацій аграрного сектору економіки середини 60-х років ХХ століття була спроба вивести сільське господарство з кризи та підняти цю хронічно відсталу галузь радянської економіки на якісно новий рівень (його проблемам навіть було присвячено березневий Пленум ЦК КПРС 1965 року). Тому планувалося впровадження низки передових продуктивних нововведень, які б ці проблеми вирішили. Реформами, в тому числі, передбачалося виділення значних коштів на розвиток інфраструктури села, культури та освіти сільського населення; планувалось звертати більше уваги на впровадження досягнень науки в сільське господарство, на підготовку спеціалістів сільськогосподарського виробництва та інше. І це було вкрай необхідно, оскільки соціально-побутове становище колгоспників і селян 60-х років мало чим відрізнялося від повоєнного.

В 60-ті роки ХХ ст. сільський житловий фонд продовжував бути застарілим. У 1965 р. обстежено житлово-побутові умови 5200 сімей колгоспників України. Виявилося, що 50,96% проживало в будинках довоєнної забудови, 5,83% – у збудованих 1941–1945 рр., 14,86% – у 1946–1953 рр., 11,11% –у 1954–1957 рр. та 16,46% –у 1958–1965 рр. Як правило, сільські хати були одноповерховими, двоповерхові житлові будинки споруджувалися в експериментально-показових селах [7, c. 183]. У радгоспах рівень забезпечення сімей робітників державними і кооперативними квартирами був значно вищим. Це при тому, що колгоспники переважно проживали у власних будинках індивідуальної забудови. Пічним опаленням користувалися 99,48% хат. 97% обстежених хат у 1969 році не мали водогону, 96,68% сімей використовували воду з криниці, 2,46% – з водозабірної колонки, 0,72% –з річки, 0,03% – привізну і лише 0,11% –із водогону. Особливо погано було налагоджено водопостачання в селах південних степових районів УРСР [4, c. 87].

Наприкінці 1960-х рр. далеко не всі колгоспні та радгоспні житлові будинки мали електроенергію (близько 1 млн. родин, які проживали в сільській місцевості, в 1968 р. не користувалися електроенергією). Важливу роль у соціально-побутовому обслуговуванні села відігравало користування газом. Планова газифікація сільських населених пунктів розпочалася тільки з 1961 р. Однак до 1965 р. вдалося газифікувати 947 сіл, 160 тис. селянських осель. Незважаючи на численні заходи на 1 вересня 1969 р. газифікованих будинків в колгоспах налічувалося 5,93%, а в радгоспах –10,2%. У селах на 1000 осіб припадало 24,4 одиниці [12].

На початок 70-х років реформи стали згортатися, так і не вирішивши проблеми села. В першій половині 70-х років лише 15 відсотків осель сільських мешканців мали централізоване опалення, водопровід і каналізацію. Магазини та їдальні мали лише третина сільських населених пунктів. Більшість сіл не мали шляхів з твердим покриттям, які б з'єднували їх з районними центрами. У невеликих населених пунктах не було середніх та неповних середніх шкіл і діти змушені були ходити до шкіл, яка знаходились за багато кілометрів від домівки. На селі не вистачало будинків побуту, будинків культури, чи просто клубів [11].

Дослідники українського села вказаного періоду також підкреслювали посилення міграції в місто та демографічний спад народжуваності. Причиною цього була, власне, побутово-матеріальна невлаштованість його жителів на місцях.

Архітектура 60-70-х років ХХ століття мала свою історію та філософію, архітектоніку, композиційно-планувальні та конструктивно-декоративні прийоми. На той час характерним було впровадження методів науки в творчі області, розвиток структурно-типологічних досліджень, прагнення до точності формулювань, висновків, визначень тощо. В середині 60-років все частіше у літературі, на радіо і телебаченні вживався вираз «науково-технічна революція», який означав глибинний переворот в свідомості людства на основі перетворення науки на провідний чинник розвитку суспільства. Головними її постулатами стали відкриття і використання нових видів і джерел енергії, автоматизація і пов'язана з нею кібернетизація виробництва, широке використання на виробництві, в управлінні і науці електронно-обчислювальної техніки, відкриття способів створення матеріалів з наперед заданими властивостями, які не існують у природі, упровадження принципово нових, переважно фізико-хімічних методів і технологій у виробництво та ін. Це спричинило появу методів машинного проектування, завдяки чому відбулася типологічна однаковість і стандартизація у сфері будівельного мистецтва й архітектури міста і села.

В 60-70-х роках в Україні велося інтенсивне будівництво. Кожне велике місто забудовувалося цілими мікрорайонами та житловими масивами типових панельних будівель, які абсолютно нічим не відрізнялися. Зазвичай такі житла були позбавлені будь-яких естетичних якостей, низьким був і технічний рівень будівництва. Натомість продовжувалося форсоване спорудження монументів та скульптурних форм в стилі соцреалізму, що мали яскраво виражене пропагандистське значення.

В селі також велося будівництво, що правда, в набагато менших масштабах, ніж у містах. Для працівників колгоспів і радгоспів, (як правило, еліти або її обслуги – водії, секретарі та ін.), інтелігенції, робітників торгівлі, набагато рідше – простих колгоспників тощо - також будували однотипні будинки, які включали в себе розширену зону планування – веранду, кухню (їдальню), кілька кімнат, зручності. Біля будинку обов’язково зводили господарські споруди, так, що разом з хатою створювався завершений і функціональний житлово-господарчий комплекс, який повністю забезпечував його екзистенцію. Однак, такий тип споруд був позбавлений архітектурної та оздоблювальної індивідуальності, його декоративність була дуже скупою, або взагалі була відсутня. Але на фоні «шевченківських» хат вони виглядали дуже сучасно і монументально, як противага і демонстрація переваг нового ладу над старим.

Концепція поліпшеного індивідуального зодчества, що впроваджувалася у всі регіони України, мала низку особливостей: економне використання території садиби та приміщення будинку, водночас - розширення розмірів житла, компактність забудови і подвір’я, багатоповерховість (мансардність), поєднання стилів, покрашене розв’язання побутових умов, сучасний інтер’єр [2, c. 101]. Оселі нового типу в експозиції є розділеними на кілька окремих приміщень, де окремо виділені вітальня, спальня, дитяча, їдальня, кухня, різні приміщення для господарських потреб. Вони є оснащеними всіма комунальними зручностями – електрикою, газом, водою, паровим опаленням, каналізацією. Зважаючи на прокламаційні покликання підрозділу, всі нововведення були застосовані до копій будинків, відібраних, як типових, для конкретного регіону для демонстрації на експозиції. Водночас, прагнучи показати саме народне житло, зовні було застосовано-декоративно-конструктивні прийоми та художнє оформлення саме народного будівництва, яке відповідало традиціям та особливостям історико-етнографічного регіону.

Житлові приміщення експозиції наповнені різноманітними предметами побуту – меблями (представлено так званими «стінками»: кухонними, для вітальні, спальними гарнітурами, наборами для прихожих просто окремими одиницями), виготовленими фабриками та заводами місцевого виробництва. В переважній більшості випадків їх виготовляли з дерева чи тирсоплити, але були варіанти пластмасових меблів. Для оформлення веранд використовувалися вироби з лози – плетені столи та стільці, підставки для вазонів стоячі, плетені підвісні підставки, полички тощо. Як правило, для представлення відбиралися кращі зразки з виробництва усіх областей.

Крім того архітектурні експонати устатковано різноманітною технікою: телевізорами, холодильниками, газовими плитами та духовими шафами, пральними машинами, пиловсмоктувачами, радіоточками, витяжками тощо. Якщо зазначені предмети побуту не виготовлялися на території області, їх закуповували в іншій, або взагалі замовляли з-за кордону.

Вбиральні обладнувалися ваннами та унітазами, тримачами рушників, дзеркалами, поличками для приватного користування, де розкладалися зубні щітки, пасти, мило, шампуні, духи та ін.

Інтер’єри будівель також вміщували в себе різноманітні види тканини: килими, покривала, доріжки, штори, тюлі, гардини, постільна білизна, рушники, скатерті, серветки тощо. Їх виготовляли на ткацьких виробництвах (Решетилівська фабрика імені Клари Цеткін, Богуславська фабрика художніх виробів «Перемога» та ін.), майстерня; власноруч робили народні майстри або майстри підприємств.

На таких самих засадах укомплектовувався посуд, який видозмінювався від наборів емальованих або нержавіючих каструль, сковорідок, кухонних наборів з черпаків, ополоників, шумовок, щипців, виделок та лопаток для перевертання, комплектів ножів, виделок, ложок (чайних, десертних, столових) до фаянсових та фарфорових сервізів Київського експериментального заводу декоративно-прикладного мистецтва, Городницького фарфорового заводу, Будянського фаянсового заводу, Сумського фарфорового заводу, Баранівського та Коростенського фарфору, Синельниківського фарфорового заводу та ін. Фабричні вироби фаянсового посуду (ужиткового та декоративного), доповнено регіональною керамікою різних інституцій – зразками масового виробництва та раритетними виробами народних та заводських майстрів (Косівського інституту декоративно-прикладного мистецтва, Опішнянського заводу «Художній керамік» та ін.), предметами з художнього скла (вази для квітів, вази для фруктів, салатниці, фруктівниці та ін.).

Окремо слід виділити елементи декору з фарфору і скла – тарілками і тарелями, статуетками, попільничками та іншими предметами для прикраси житла; з дерева – різьблені тарілки і тарелі, шкатулки, підставки, плакетки тощо, розписані петриківкою чи яворівською технікою розпису, дерев’яні вази; предмети вжитку, плетені з соломи, кори, корінців сосни – тарелі, підставки, аплікації, шкатулки, хлібниці.

Всі речі, імплементовані в житло, були підібрані для задоволення насущних життєвих потреб людини та її функціонування, але, за одно, мали демонструвати будівельні, технічні, виробничі, наукові та культурні досягнення розвинутого соціалізму, прогресивну еволюцію пануючого ладу, яка веде до процвітання трудящих. Водночас, вмонтовані в загальний контекст твори народних умільців повинні демонструвати близькість до народу і його культури, естетичні уявлення, розвиток та збереження народної культури на сучасному етапі – відтворення вишивки, ткацтва, різьби, художнього декоративного розпису, авторського художнього розпису майстрів, кераміки, плетіння та ін. В пріоритеті також був показ досягнень регіону, головним чином – передових місцевих підприємств.

Для глибшого і досконалішого розуміння, що являла собою експозиція «Соцсела», розглянемо її на конкретному прикладі конкретного архітектурного експонату разом з внутрішнім та зовнішнім наповненням – інтер’єром та екстер’єром, а саме – садибу с. Петриківка Царичанського району Дніпропетровської області.

Спроба з’ясувати, чому для відтворення зразка обрано саме житло села Петриківка, була здійснена у пояснювальній записці старшого наукового співробітника Дніпропетровського історичного музею Шамрай Г.Ф. Автор пише: «Сукупність історичного і природного середовища, традиційна тяга до художніх ремесел, оптимальні умови для їхнього розвитку, створені в останні роки постановами партії та уряду, створили в Петриківці особливу атмосферу народної творчості, свята нової соціалістичної культури. Тому вибір власне петриківського будинку для експозиції «Соціалістичне село» Музею народної архітектури та побуту УРСР можна вважати не випадковим» [6, арк. 52].

Автор розвідки зазначає, що саме село до післявоєнної перебудови не мало чіткої системи планування, тут спостерігався «старовинний тип південної вільної вуличної та садибної забудови». Але в 60-х роках відбулися зміни у планометрії цього населеного пункту, виокремлено й впорядковано центральну площу та бічні вулиці з сучасною забудовою [6, арк. 52].

Будинок для інсталяції вибирали вже з перепланованого села з нової генерації будівель. Не зважаючи на постійний акцент на моменті, що архітектура «Соцсела» є копією з оригіналу, дослідниця вказує, що будинок, споруджений на експозиції, «має риси», тобто, не є точною копією з оригіналу, а збірним образом типового житлового приміщення та характерних рис для архітектури даного села загалом. Типажем було обрано будинок М.А. Шевченка, інженера-механіка, корінного мешканця села Петриківки, який було зведено в 1969 р.

Автором «копії» став архітектор Дніпропетровського інституту «Дніпрогромадпроект» Г.В. Пушкаренко. Дім поставлено з силікатної білої цегли під чотирьохсхилим шиферним дахом. У середині приміщення виділено вітальня або загальна кімната, спальня батьків, дитяча кімната для двох дітей однієї статі, кухня-їдальня, ванна кімната, крита веранда і прихожа. Загальна площа будинку становить 75 кв.м.

Хату супроводжують господарські споруди різного функціонального призначення. Це – літня кухня, яка суміщає льох і склад для господарського інвентаря, гараж для автомобіля, туалет, колодязь.

Планування розташування споруд у садибі – довільне. Подвір’я заливали бетоном або викладали плиткою, так само бетоном заливали основи колодязя або колонки, яка качає воду [6, арк. 53].

Хата з села Петриківки цінна не так своїм плануванням та дизайном як внутрішнім оригінальним декоративним петриківським розписом. Стіни будівлі власноруч розписували провідні майстри Петриківської школи декоративно-прикладного розпису. Головно їх виконували Федір Панко та його учні.

Техніка розпису на стіні відрізняється від предметної. Настінний малюнок виконано на сухій штукатурці клейовими фарбами без жодних попередніх заготовок. Оскільки настінний живопис виконується довільно, без програмування, його композиції ніколи не повторюються, а народжуються шляхом авторської імпровізації. Тільки в окремих випадках, коли роботу виконуються кілька майстрів, використовуються трафарети. В такому випадку контур візерунка наноситься на цупкий папір і проколюється по контуру. На стіну візерунок переноситься за допомогою вугільного порошку, зашитого в полотняний мішечок.

Петриківський розпис приміщень будинку виконано в теплих червоно-охристих тонах. Як правило, це квітковий орнамент з додаванням авторських елементів майстрів школи – калини, соняшників, але трапляється й елементи тваринного зображення – павичів, півнів, райських птахів тощо. Орнаментом оздоблені вітальня й дитяча кімната (по колу на стінах 20 см від стелі, а також навколо світильника).

Розписною плиткою з петриківським орнаментом прикрашено стіни кухні та вбиральні. Таке нововведення в декор сучасного інтер’єру запропонував Ф. Панко, який розробив технологію її виробництва в експериментальному цеху художнього розпису. Готові кахлі розфарбовується керамічними фарбами і випалюється в муфельній печі. Плитки для убранства будинку також були створені Ф. Панком.

Декоративні предмети – тарелі, люльки, шкатулки, цукерниці, сільнички/перечниці та ін. розписувала художниця Петриківської фабрики «Дружба», майстриня Галина Самарська [6, арк. 54]. Саме вона ввела в техніку трансформації рослинного декору з додаванням тваринного (орнітологічного) світу.

Петриківкою також розмальовано фарфоровий сервіз, який прикрашає інтер’єр вітальні. Візерунки для його оздоблення створено художниками Синельниківського фарфорового заводу Крижанівськими в 1976 р. на відзначення 200-ї річниці заснування Дніпропетровська. Через це він носить назву «Ювілейний». Вже з 1977 р. його було запущено в масове виробництво. Та й взагалі, для виробів Синельниківського фарфорового заводу (як і Київського) є характерним петриківський розпис.

Декоративний набір для вина з дерева також розписано цим декоративно-прикладним розписом. Його виконав майстер експериментального цеху розпису, художник А.Пікуш. А дерев’яні вази, схожі на старовинні козацькі чаші, розписав соняшниками Ф.Панко. Дерев’яну люльку розмалював художник фабрики «Дружба» В.Глущенко. Він же прикрасив орнаментом кухонний набір «Рибацький», який було розроблено головним художником фабрики І.Соколенком [6, арк. 55].

Крім розпису в будинку представлено й інші види народного мистецтва, характерні для даного регіону. Це – вишивка й витинанка. Їх кращі зразки, виконані народними майстрами, демонструються в кімнатах Петриківської хати. Витинанками прикрашено дитячу кімнату. Три з них виконала корінна мешканка села Петриківки Антоніна Авдієнко спеціально для інтер’єру, але демонструється тільки одна. Рушники, які знаходяться у вітальні й кухні вишила народний майстер А.Вільхова, мешканка міста Павлограда. Вона ж розробила раппорт узору.

Власне, петриківський розпис та вироби народних умільців стали «родзинкою», яка приваблює відвідувачів з усього світу. Але не тільки вони сформували інтер’єр будинку із села Петриківка. Особливістю створення внутрішнього устаткування архітектурних експонатів «Укр. село…» став той факт, що їх формували обласні та районні відділи культури, підбираючи кращі зразки місцевих виробництв. Архітектором Г.В.Пушкаренко та старшим науковим співробітником Дніпропетровського історичного музею Г.Ф.Шамрай було створено тематико-експозиційний план інтер’єру будинку М.А.Шевченка, затвердженого до експонування у відділі «Соціалістичне село» Музею народної архітектури та побуту УРСР. ТЕП було погоджено замісником директора з наукової роботи А.В.Матвієнко, завідувачем відділу М.С.Ходаківським, завідувачем сектору І.М.Щербак, затверджено директором Музею Ю.М.Алєксєєвим та начальником Дніпропетровського обласного управління культури А.І.Агафоновим у 1983 році.

Згідно оригіналу кошторис на обладнання дому-експонату від Дніпропетровської області в Музеї народної архітектури та побуту УРСР в Києві складається із зорового ряду, розкриття якого маркується «назвою і характером експонату», розміром, експозицією, походженням, кількістю, ціною, сумою. Всього позначено 429 експонатів на суму 7077 крб. [9, арк. 46]. Так, на приклад, на веранді квадратною площею 10 кв.м. в лівому дальньому кутку, знаходиться набір меблів з лози (круглий стіл і два крісла) Чернігівської фабрики лозоплетіння, виготовлений 1978 р. Загальна вартість комплекту 47 карбованців 20 копійок. Є також домотканна доріжка авторства Н.Р.Цегельник (с. Китайгород Царичанського раойну, 1978 р.) з фарбованої синтетичної «ватки» на підлозі вартістю 17 карбованців; завіси, вишиті вручну (мадеполам, муліне, хрест) авторства Е.Ф.Васильєвої (м. Дніпротеровськ), вартістю 49.20; шафи двохдверні з ламінованої плити (Новомосковська мебельна фабрика Дніпропетровської області) вартістю 62 крб.; на стіні навпроти входу декоративнее панно «Дівчина з коромислом» на кахелі (1978 р.), зроблене Панком Ф.С. (експериментальний цех Дніпропетровського художнього фонду УРСР, с. Петриківка) тощо [10, арк. 2].

Викликають справжній інтерес експонати, що роблять інтер'єр сучасним. Скажімо, телефоний аппарат, вартістю 20 крб. з прихожої. Там же червона спортивна сумка з дермантину (штучна шкіра), закуплена на галантерейній фабриці м. Чигирин, ракетка для гри в бадминтон з воланами Харківського заводу «Спортінвентар» [10, арк. 3-4]; в кухні - панель з годинником і таймером (28,5 крб.), електрична витяжка (33.52 крб.), радіоприймач, випущений в Донецьку (5 крб), електрична гейзерна кавоварка від Дніпропетровського електровозобудівельного заводу (15 крб.), холодильник «Донбас» (м. Донецьк, 1978, 266.42 крб.), електропраска (м. Діпропетровськ, 8.5 крб.), пиловсмоктувач «Ракета» (Дніпропетровський завод «Південьмаш», 38 крб.), телевізор «Весна» (Дніпропетровський радіозавод, 650 крб.) та ін. [10, арк. 10].

Слід зазначити, що концепція наповнення будинку речами побуту є еклектичною. Якщо виробництво якогось промислового продукту було відсутнє в області, його заміняли на вироби з іншого регіону. Наприклад, люстра з кришталевими плафонами з вітальні була закуплена у Львові, стабілізатор для телевізора – у Харкові, віконні портьєри – Херсонського текстильного комбінату імені ордену Леніна, гардин із фабрики гардинного полотна (м. Коломия) та ін. А то й взагалі привозили з інших республік чи країн – чугуне емальоване блюдо було закуплено в м. Слуцьк (Білоруська РСР), а емальована чугунна сковорода – в Талліні (Естонська РСР), пральна машина «Сибір» (м. Омськ, РСФСР), килим із Вітебської килимарського комбінату (м. Вітебськ, РСФСР), фотоаппарат «Смена» (м. Ленінград), плед шерстяний (м. Рига, Латвійська РСР).

Так само в інтер’єрі представлено мистецькі вироби з інших областей, що свідчить про міграцію, обмін, можливість формувати внутрішнє убранство на свій смак. Скажімо, на кухні присутній набір косівської кераміки (глечик і дві кружки), керамічні миски з Опішнянського заводу «Художній керамік», вишивки майстринь з художньо-виробничого об'єднання Тернопільщини, дегтярівське ткацтво (постільна білизна) з Чернігівщини.

Логічним завершенням концепції прогресивного радянського побуту стала бібліотека, яка в більш-менш однаковій комбінації літератури розташовувалася на книжкових поличках віталень, дитячих тощо кімнат архітектурних експонатів експозиції. Її присутність є обов’язковою, оскільки вона, а не будь-який інший експонат, яскраво ілюструвала філософію екзистенції радянського народу. Книжкова індустрія і преса СРСР розвивалася потужно і динамічно, оцінювалася недорого, настільки, що тогочасний хлібороб міг без проблем її придбати. Крім того, практично в кожному населеному пункті УРСР працювала сільська бібліотека, яка уможливлювала доступ до науки і культури самим простим способом. І, тим не менше, 60-70-ті роки, не зважаючи на появу радіо і телебачення, стали часом інтенсивного збирання книг для приватних бібліотек.

Підбірка літератури в будинку Полтавської області є різноманітною і систематизованою. За підрахунками авторки ТЕПу, вона налічувала 70 одиниць [10, арк. 19]. Асортимент підбору був дуже неоднорідним, очевидно, переслідувалося багато цілей його формування. Він містить українську і російську класику – Т.Шевченка, І.Франка, Є.Гребінку, Ю.Федьковича, П.Гулака-Артемовського, Т.Рильського, Ю.Сосюру, П.Тичину, М.Горького, О.Пушкіна, М.Лєрмонтова; ідеологічну літературу – Н.Крупської, устав ВЛКСМ, «Изучение в школе жизни и деятельности К.Маркса, Ф.Энгельса та ін.; підручники для школи, спеціалізовану фахову літературу; белетристику. Зважаючи на факт, що прототип будівлі належав інженеру-механіку, логічно було припустити, що бібліотека опосередковано формувалася для побуту його родини і враховувала всі можливі на той час побажання в потребі просвітництва і моді на певний вид літератури, особливо - фахової. Адже одною з цільових програм тодішнього часу була ліквідація безграмотності, доступна освіта (в тому числі – вища) для будь-якого члена суспільства. Було надзвичайно важливо представити селянський клас (тим більше – сільську інтелігенцію) грамотною, освіченою, фаховою, а, крім того, - політично «підкованою» і стабільною, яка знає і підтримує ідеологію партії. Не зважаючи на ситуацію, слід зазначити, що труди партії саме в бібліотеці цього будинку представлені мінімально.

Отже, експозиція «Українське село 60-70-х років ХХ століття» є невід’ємною і завершальною частиною Національного музею народної архітектури та побуту України. Це був експериментальний проект, запроваджений для демонстрації і пропаганди особливостей народної архітектури і побуту українців, що виникли і розвивалися в умовах розвинутого соціалізму. Тому, крім індивідуальної філософії підрозділ мав свою індивідуальну історію.

Фактично, концепцію втілення «Соціалістиного села» таким, яким ми його бачимо сьогодні, запропонував архітектор М.Ходаківський, який і очолив цей відділ. Згідно його баченню, експозиція повинна вміщати садиби з 25-ти областей і Республіки Крим, які включають житлові будинки, господарські та допоміжні споруди, інтер’єри з предметами побуту та екстер’єри з квітниками, зільниками, садами і городами, обабіч звивистої доріжки. В ідеалі це мало транслювати сільську вулицю, і саме ця пропозиція виграла конкурс серед інших проектів формування культурного ландшафту підрозділу.

Матеріальне навантаження спорудження архітектурних експонатів та наповнення їх інвентарем було покладено на обласні державні адміністрації. Вони повинні були забезпечити впровадження в життя дослідження наукових груп АН УРСР, Українського товариства охорони пам’яток історії та культури України та ін., і створити одиницю, де демонструвалися б найхарактерніші зразки народної архітектури, народних ремесел та промислів, виробництва тощо всіх регіонів України. У 1979 р. «Народна архітектура та побут соціалістичного села» була відкрита для огляду.

Експозицією опікувався відділ, який спочатку поділявся на два підрозділи – етнографії та пропаганди, а згодом увійшов в єдиний науковий відділ, який керував об’єднаною демонстраційною частиною Музею.

Інтер’єри «Українського села…» є також новою й актуальною темою для вивчення, оскільки комплексно представляють не тільки побут тодішньої сільської інтелігенції, але й демонструють українське прогресивне передове виробнитво предметів життєвої необхідності, а також – раритетні речі українських народних майстрів, що уможливлюють знайомство з ремеслами й промислами історико-етнографічних регіонів, старими і трансофрмаційними варіантами традиційної вишивки, кераміки, різьби, плетіння, розпису. Речові комплекти, якими устаткували архітектурні експонати, повинні забезпечувати всі життєві потреби селянського соціального прошарку і створювати візію запезпечення і духовно-інтелектуального розвитку радянського народу.

 

Список використаних джерел та літератури

1)    Василенко Т. Експозиція «Українське село 60-70 років ХХ століття» в Національному музеї народної архітектури та побуту України / Т.Василенко // Народна культура України: традиції і сучасність. Матеріали Міжнародної наукової конференції, присвяченої 40-річчю заснування Національного музею народної архітектури та побуту України. – К., 2010.

2)    Данилюк А.Г. Українська хата / А.Г. Данилюк. – К.: Наукова думка, 1991.

3)    Зап. від Т. Василенко, 1953 р.н., науковий співробітник Музею, м. Київ, травень 2012 р.

4)    Лісовська О. Українське село у 60-ті– першій половині 80-х рр. ХХ ст. (стан матеріально-технічної бази). Монографія. / О. Лісовська. - Умань: Видавець «Сочінський», 2010.

5)    Народна архітектура та побут соціалістичного села /Упор. І.В. Ніколаєнко. – К., 1979.

6)    Пояснительная записка к интерьеру дома Днепропетровской области (прототип – дом Шевченко М.А. из с. Петриковки Царичанского р-на Днепропетровской обл. / Упоряд. Г.Ф. Шамрай /// Архів НМНАПУ. – Оп. 24. – Т.3 (Інтер’єр Дніпропетровської області).

7)    Рибак І. Соціально-побутова структура українського села / І. Рибак. - Кам’янець-Подільський: Абетка, 2000.

8)    Рішення виконавчого комітету Дніпропетровської обласної ради депутатів трудящих про затвердження жилого будинку Шевченка М.О., мешканця смт Петриківка Царичанського району Дніпропетровської області для встановлення його копії в експозиції МНАП Української РСР м. Києві // Архів НМНАПУ. – Оп. 24. – Т.3 (Інтер’єр Дніпропетровської області).

9)    Смета на оборудование интерьера дома-экспоната от Днепропетровской области в Музее народной архитектуры и быта УССР в Киеве // Архів НМНАПУ. – Оп. 24. – Т.3 (Інтер’єр Дніпропетровської області).

10)         Тематико-экспозиционный план интерьера дома Шевченко М.А. из пос. Петриковка Днепропетровской обл., утвержденного к экспонированию в отделе «Социалистическое село» Музея народной архитектуры и быта УССР // Архів НМНАПУ. – Оп. 24. – Т.3 (Інтер’єр Дніпропетровської області).

11)         Україна в 60-80–х роках ХХ ст. Роки застою в Україні та СРСР. Електронний ресурс. Режим доступу: https://zrada.org/history/1-dati-podiyi-fakti/229-ukrayina-v-60-80-rokah-hh-st-roki-zastoju-perebudova-ta-pochatok-rozpadu-srsr.html

12)         Шевченко К. Соціально-побутове становище українського села в 60-70-ті роки ХХ ст. // К. Шевченко // режим доступу: http://library.udpu.org.ua/library_files/stud_konferenzia/2016_2/88.pdf. - С. 239-240.

 

Oksana Halko

(Kyiv)

THE QUESTION OF CREATION OF EXPOSITION «UKRAINIAN VILLAGE 60-70-YEARS XX CENTURY» OF NATIONAL MUSEUM EVERY DAYS LIFE.

 

In this article on historical backgrounde 60-70- years of XX century made the attemption to retranslate history of found and function department and exposition of National museum every days life, which named «Ukrainian village 60-70-years XX century», and also conception of create its interiors and exteriors.

Keywords: exposition, architecture, exhibit, interior, exterior, every days life, folk creation, industry.

Коментарів: 0
Залиште свій коментар