На сьогодні для всієї музейної спільноти як України, так і поза її межами, постає головне завдання – не тільки детально вивчити, а й популяризувати вагомий фактичний матеріал, що зберігається у фондових збірках музею.

       У фондах Національного музею народної архітектури та побуту України зберігається значна збірка різних українських жіночих головних уборів кін. ХІХ – поч. ХХ ст. Серед них потрібно виділити колекцію очіпків, яка цінна не лише кількістю музейних предметів, але й оригінальністю крою, різноманітністю декорування та належністю до окремих прошарків жіночого населення України зазначеного періоду побутування. Виникає необхідність наукового обговорення музейної колекції такого елементу жіночого вбрання українок як очіпок.

       Мета статті полягає в ознайомленні з колекцією головних уборів НМНАПУ, яку протягом багатьох років збирали та вивчали дослідники та науковці музею.

       Практичність у роботі з поданим фактичним матеріалом колекції обумовлена тим, що до тексту статті надається майже повна фотофіксація музейних предметів різних регіонів України, що зберігаються у запасниках НМНАПУ. Завдяки цьому всі, хто цікавиться цією унікальною збіркою, можуть детально вивчати її без зайвого фізичного втручання до колекції.

       Український народний одяг розвивався й вдосконалювався протягом століть, убираючи в себе багатовіковий досвід. Народний одяг зберігає віками вироблену доцільність крою, пристосовність до природно-географічних умов, виробничої діяльності людей. Розвиток форм одягу пов’язаний із пристосуванням до основних виробничих процесів. У процесі розвитку суспільства на характер одягу впливали такі чинники, як-от: відмінності за статтю, побудування форм сімейно-обрядового одягу.

       Над вивченням народного одягу працювало немало дослідників. Наприклад, ілюстрована праця І. Георгі подає доволі цікавий опис народного одягу українців [21].

       Замальовки народного одягу різних верств населення України кінця ХVIII ст. відобразив військовий інженер, топограф О. Рігельман. Його праця містить цінні відомості про побут і звичаї запорізьких козаків. Він зробив чи не першу спробу детальної характеристики чоловічого та дівочого одягу українців «благородних верств» і «простих» [18].

       У кінці ХVIII ст. український історик Я. Маркович поряд з історико‑географічним описом Чернігівщини, Київщини, Полтавщини подав характеристику матеріальної культури українців [17].

       Неабияку цінність для дослідження історії одягу мають альбоми військового лікаря, етнографа-збирача Д. Дела-Фліза, який показав різницю в матеріалі, кольорі, крої, відмінності чоловічої й жіночої свит та головних уборів у різних місцевостях східних областей України [2].

       З 1845 р. українські етнологи-аматори брали участь у розробці й виданні етнографічної програми, у межах досліджень якої належне місце займало вивчення народного одягу українців. Якщо в деяких роботах автори обмежувалися лише переліком складових українського костюма, то інші давали досить докладні описи всього комплексу місцевого народного одягу залежно від статі, віку й роду занять. Саме такі відомості, зафіксовані сучасниками, є найбільш важливими для дослідників.

         Цікаву інформацію про одяг знаходимо у творах і замальовках Т. Шевченка. Готуючи видання «Живописна Україна», він подорожує Україною в 1843 р., збирає матеріал у різних містах та селах Київщини, Чернігівщини, Полтавщини, робить з натури замальовки народного українського одягу [22].

         У 60-х роках ХІХ ст. український етнограф, фольклорист П. Чубинський видав збірник у семи томах «Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край» – цінне джерело для вивчення народного побуту. Інший відомий фольклорист Я. Главацький, вивчаючи одяг населення України, вказує на нього як на джерело вивчення етнічної історії народу. Аналогічні питання в цей час розглядали українські етнографи та знавці народного одягу О. Єфименко, Б. Познанський, Д. Святський, В. Семенов та інші.

         У 20–30-х роках публікуються праці, в яких висвітлюються питання класифікації й систематизації окремих складових народного одягу. Видаються програми із збирання відомостей про різні елементи одягу. У цей час з’являються праці відомого етнографа Д. Зеленіна, дослідника матеріальної та духовної культури східних слов’ян. Він уперше звертає увагу на значення народного одягу як джерела вивчення етнічної історії слов’ян, тісно пов’язуючи одяг з історією, культурою та побутом народу.

          У радянський період починається новий етап у дослідженні народного одягу, хоча і не позбавлений деяких викривлень на догоду панівній партійній ідеології. У цей же час з’являються фундаментальні роботи, позитивною особливістю яких є те, що науковці-етнографи акцентують увагу передусім на класифікації матеріалу й вивченні комплексів одягу окремих регіонів України.

          Вагомим внеском в етнографічну науку з питань специфіки одягу слов’янських народів є дослідження Г. Маслової, яка узагальнила досвід порівняльно-етнографічного вивчення народного одягу, визначила принципи типологізації, звернула увагу на стародавні компоненти, збережені в одязі українців ХІХ й початку ХХ ст.

         Аналіз і шляхи формування народного одягу українців, опис комплексів одягу різних етнографічних районів України широко представлений у дослідників К. Матейко та Т. Ніколаєвої. За останнє десятиліття в продовження попередніх досліджень і як реакція на зростаючий інтерес суспільства над дослідженням українського народного костюма плідно працює велика кагорта українських дослідників: Л. Білоус, З. Васіна, Т. Кара‑Васильєва, Г. Кокоріна, О. Кулич‑Стахурська, М. Левицька, Ю. Мельнийчук, О. Найден, І. Несен, М. Селівачов.

         У всі часи оберегом для людини був одяг, він прикривав не лише від холоду, а й від недоброго ока. Раніше вишивалися комір сорочки, низ і манжети рукавів. Таким чином, вишивка ніби обрамляла тіло людини й захищала її від зла. Це стосується також і головного убору: для дівчат – вінок, для жінок – хустка, очіпок, намітка. За визначенням словників, «очіпок» – головний убір заміжньої жінки у формі шапочки, інколи з подовжнім розрізом ззаду, який зашнуровують, стягуючи сховане під ним волосся (рис. 1, 2). Цей головний убір відомий із XIX століття, а найдавнішим убором була намітка.

          Фондова колекція українських жіночих головних уборів XIX–XX ст. у Національному музеї народної архітектури та побуту України має поважну за віком історію формування. Беручи початок від 1969 р., вона продовжує поповнюватися й донині. Започаткували формування колекції українського національного одягу, зокрема окремої збірки головних уборів українок кін. ХІХ – поч. ХХ ст., науковці музею, які стояли у витоків його створення: В. Бойченко, Є. Гайова, Л. Гура, Н. Зозуля[1], Н. Зяблюк, Р. Кобальчинська, Т. Михайленко, І. Мусатова, Л. Орел, Л. Пономар, Л. Симоненко, С. Щербань. Дослідивши різні регіони України, науковці НМНАПУ кропітливо збирали унікальну колекцію жіночих головних уборів, які мали відмінності не тільки за кроєм, але й за назвою: очіпок, зборник, пов’язка, чушка, каптур, чепець, сорока (рис. 3). До цієї унікальної збірки ввійшли 110 музейних предметів, які надійшли до колекції з науково‑пошукових експедицій різними регіонами країни за всі роки існування музею (1969–2022). Значна кількість жіночих очіпків була віднайдена в польових експедиціях на Черкащині, Київщині, Полтавщині, Чернігівщині, Вінниччині, Сумщині, Луганщині, Дніпропетровщині, Волині та в м. Києві. Кожен регіон мав свої особливості назви, крою, пошиття, форми, стилю та функціональних ознак цього виду головного жіночого убору, про що свідчить різноманітність очіпків у фондовій колекції НМНАПУ. Наприклад, м’які очіпки, які називали «чушка» (рис. 4), побутували на Київщині та Чернігівщині, проте на Полтавщині вони носили назву «збірник», на Черкащині – «зборник» (рис. 5). На півдні України (Дніпропетровська та Кіровоградська обл.) цей головний убір називали «капор», а Поділля (Вінниччина) вживало назву «каптурник», у волинян на Рівненщині та Тернопільщині, наприклад, це був «ковпак» або «чепець» (рис. 6), у черкащан побутувала назва, як-от «капур», «каптур» (рис. 7). Незважаючи на різноманітність назв очіпків у різних регіонах України, усі вони мали одне утилітарне призначення – утримування волосся, завитого під очіпок.

        «Збірник» мав форму м’якої шапочки на підкладці, що стягувалась ззаду шнурком, щільно прилягала до голови, і волосся не вибивалось назовні. М’які очіпки за конструкцією й способом стягування поділялись на такі види: з круговим стягуванням, з потиличним стягуванням, із пришивкою-стьожкою й зав’язками, із пришивкою-стьожкою й застібками (рис. 8). Їх шили переважно із недорогих тканин: полотна, сатину, ситцю, байки. Вони складались з обідка (смуга тканини, ширина якої визначалась місцевими традиціями, а довжина дорівнювала обхвату голови) і денця – часто округлого. Обідок пришивали до денця й стягували ззаду шнурком та зав’язували або застібали. Денце могли декорувати вишивкою, мереживом, складками тощо, залежно від уподобань та естетичного смаку конкретної жінки. «Чорні брови здалеку дуже виразно чорніли під білим пружком намітки. Поруч з Джерихою сиділи чотири молодиці, позав’язувані здоровими хустками на високих очіпках» (Іван Нечуй‑Левицький. «Микола Джеря») [13, 2]. Окрім описаних вище форм очіпка, у деяких місцевостях, зокрема на Лемківщині, побутували «зборники», що прилягали до голови, закривали скроні, вуха й волосся над чолом. Їх спереду декорували дрібним «рясуванням» та мереживом. На заході України також зустрічалися м’які очіпки, але в’язані з білих або кольорових лляних чи конопляних ниток. В’язали їх технікою плетіння на кроснах.

        Загалом жіночий головний убір включав чимало деталей. Це можна простежити й на колекції очіпків НМНАПУ. Зокрема, під намітку одягали «кибалку», очіпок, хустку. «Кибалки» були різні. Це своєрідний дерев’яний обруч, подібний до твердого або м’якого кільця, обручика, іноді з закритим сіткою верхом. Спочатку волосся намотували на кибалку, а поверх неї завивали намітку. Очіпки з дорогих матеріалів зазвичай прикрашалися вишуканим орнаментом, перлами, дорогоцінним камінням, їх носили українки заможного статусу. Старші пані поверх очіпка носили шовкову зав’язку, а зверху – тонку прозору білу намітку, оздоблену на кінцях тканням або вишивкою. Заможні жінки носили такі самі головні убори, які були модними також і в інших європейських державах. Їх оздоблювали різноманітним мереживом, виплетеним із золотої, срібної ниток, з білого, чорного, сірого шовку. В українських дівчат і жінок тривалий час не виходило з ужитку старовинне чільце, або брамка. Дівоче чільце було подібне до обручика, яким притримували волосся. У щоденнику П. Алепського, який подорожував Україною в середині XVII ст., зазначено, що дочки вельмож у м. Києві носили на голові оксамитові стрічки, гаптовані золотом та прикрашені перлами й самоцвітами. У документах згадуються дві перлові брамки, одна – на золототканій венеціанській тканині, інша – на оксамиті. У жіночому головному уборі чільце (брамка) злилося з головним убором і творило його форму, жіноча брамка оздоблювалася над чолом.

        Крім наведеної форми, у деяких місцевостях, зокрема на Лемківщині, побутували зборники, що прилягали до голови, закривали скроні, вуха і волосся над чолом. Їх декорували спереду дрібним «рясуванням» та мереживом. На заході України також зустрічалися м’які очіпки, в’язані з білих або кольорових льняних або конопляних ниток. В’язали їх технікою плетіння на кроснах.

         Досліджуючи колекцію головних уборів НМНАПУ, слід зазначити, що традиційно на Київщині форма очіпка нагадує шапку, що її вбирали княгині та жінки козацької старшини. Упорядкувавши волосся вузлом на потилиці, жінка натягала на голову чепець із ситцю чи купованої сітки. Він мав обвідку з полотна й зав’язувався ззаду двома тасьмами. Поверх нього жінка вбирала очіпок із парчі, шовку або оксамиту. Очіпки бували круглі, трикутні, часом з «ріжками» зверху або з боків, а довкола викінчені однокольоровою смугою. Матеріал на очіпок брали квітчастий або гладкий, його вишивали квітами чи листками. Якщо давніше з-під очіпка не показували навіть невеликого пасма волосся, то в новітні часи воно трошки виглядало спереду чи із боків.

         На Полтавщині очіпок одягали на кибалку, тобто на круг з пруття, обведений полотном. На кибалку накручували довкола голови волосся, чепець натягали зверху та зав’язували ззаду. Уперше його надівали молодій під час весілля. Хоча пізніше жінки перестали носити кибалку, та поширену форму очіпка зберігали, ще й підкреслювали її, пов’язуючи поверх шовкову хустку.

        Чернігівщина славилася тим, що очіпок мав підвищену циліндричну форму. Зразок було узято з клобуків черниць, котрих було багато в тих околицях. Поверх пов’язувались шовковими хустками відмінного кольору.

        Суміжна з Полтавщиною Слобожанщина взяла за зразок полтавський поширений очіпок. Цікава особливість цієї околиці – шапочка «кораблик», що залишилася з козацьких часів, носили її найчастіше взимку. Шапочка мала загорнутий край, що тісно прилягав до голови; верх її був із парчі або оксамиту на підшивці, край з хутра мав зубець, часом два – спереду і ззаду, або був поділений на чотири вужчі зубці; звалася «кораблик», бо формою нагадувала вітрильники. Найбільшим соромом для заміжніх жінок України було «засвітити волоссям». Якщо українка випадково або у сварці з іншою жінкою збивала очіпок – дуже засмучувалася та обурювалась.

        Загальновідомо, що в Україні заміжні жінки завжди ховали волосся за допомогою кибалки, очіпка й намітки. Жінки вставали рано‑вранці й найперше приводили себе до ладу. Умивалися, розчісували волосся й збирали його у такий спосіб, щоб воно не вибивалося з-під головного убору: «засвітити волосся» для заміжньої жінки вважалося великою ганьбою. У цьому їм допомагала кибалка.

         Отже, національний головний убір українок – це повість давніх предків про їхні духовні цінності. Головний убір – це не лише ілюстрація одягу з прив’язкою до території, але й розповідь про людину загалом.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.        Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис / О. Воропай. – Мюнхен, 1958. – 310 с.

2.        Де ля Фліз Домінік П’єр. Медико-топографічний опис державних маєтностей Київської округи з зображенням деяких природних витворів рослинного і тваринного світу, разом із статистикою кожного села, їхнім виглядом, зробленим з натури, зображенням селянських костюмів та географічною картою Київської округи / Д. П. Де ля Фліз. – Київ: [б.в.], 1854. – С.291–296.

3.        Джерела до української етнології: матеріали польових досліджень. – Київ: Задруга, 2011. Вип. 1. – 320 с.

4.        Зеленин Д. Женские головные уборы восточных славян / Д. Зеленин. – Прага: Slavia, 1926. – 338 с.

5.        Кара-Васильева Т. Історія української вишивки / Т. Кара‑Васильєва. – Київ, 2008. – 464 с.

6.        Кара-Васильєва Т. Полтавська народна вишивка / Т. Кара‑Васильєва. – Київ, 1983. – 144 с.                

7.        Косміна О. Українське народне вбрання / О. Косміна. – Київ, 2006. – 64 с.

8.        Кульчицька О. Народний одяг Західних областей УРСР / О. Кульчицька. – Київ, 1959. – 74 табл.

9.        Матейко К. Український народний одяг / К. Матейко. – Київ, 1977. – 319 с.

10.    Матейко К. Український народний одяг. Етнографічний словник / К. Матейко. – Київ, 1996. – 200 с.

11.    Назаренко Л. Загальна характеристика фондових колекцій Національного музею народної архітектури та побуту (1969–2009) / Л. Назаренко // Музейний збірник: зб. наук. пр.– Київ: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2008. – С.132–137.

12.    Несен І. Особливості формотворення костюма на українських теренах за доби Середньовіччя / І. Несен // Мистецтвознавчі записки: зб. наук. праць. – Київ, 2020. – Вип. 37. – С.28–33.

13.    Нечуй-Левицький І. Микола Джеря / І. Нечуй‑Левицький. – Київ, 2015. – 108 с.

14.    Ніколаєва Т. Історія українського костюма / Т. Ніколаєва. – Київ, 1996. – 171 с.

15.    Ніколаєва Г. Традиційний селянський одяг Київщини. Етнографія Києва і Київщини / Г. Ніколаєва. – Київ: Наукова думка, 1986. – 176 с.

16.    Ніколаєва Т., Щербій Т. Народний одяг / Т. Ніколаєва, Т. Щербій // Культура і побут населення України: Навчальний посібник для вузів. – Київ, 1991. – 352 с.

17.    Маркович Я. Записки о Малоросии, ее жителях / Я. Маркович. – Санкт‑Петербург, 1798. – С.54–68.

18.    Рігельман О. Літописна оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі / О. Рігельман. – Київ: Либідь, 1994. – С.732–736.

19.    Стамеров К. Нариси з історії костюмів / К. Стамеров. – Київ, 1978. – Частина 1. – 432 с.

20.    Стельмащук Г. Традиційні головні убори українців / Г. Стельмащук. – Київ, 1993. – 240 с.

21.    Тихомиров В., Софиано Т. Двести двадцать пять лет со дня рождения академика И. Георги / В. Тихомиров, Т. Софиано // «Изв. АН СССР. Серия геологическая». – Москва, 1966. – С.103–110.

22.    Шевченко Т. Живописна Україна / Т. Шевченко. – 1844.