"Loading..."

Традиційне ткацтво кін. ХІХ – ХХ ст. півдня Вінничини у фондовій колекції НМНАПУ

В статті коротко характеризується тканина кінця ХІХ – ХХ ст. з півдня Вінниччини в колекції Національного музею народної архітектури та побуту України, її види, призначення та особливості орнаментики.
Ключові слова: колекція, ткацтво, килимарство, полотно, рушник, орнаментика.

З перших років створення музею (6 лютого 1969) наукові співробітники провели сотні наукових експедицій по Україні з метою дослідження різних напрямків народної культури, побуту, архітектури. Результатом кропіткої роботи стало перевезення та розміщення понад 300 оригінальних пам’яток народної архітектури ХVІ-ХХ ст. Частина з них наповнена традиційними предметами побуту, знаряддями праці, що відтворюють повсякденне життя та традиційні заняття українців. Важливою частиною життя селянина (частково – міського населення) було виготовлення тканих виробів.
Ткацтво це одна з найдавніших і найпоширеніших галузей народної культури. На це вказували багато дослідників.
Зокрема, відомий вчений археолог В.Хвойка в своїй роботі «Древние обитатели Среднего Приднепровья и их культура в доисторические времена» вказує, що населення України даного періоду (6 – 3 тис. до н.е.) крім мисливства і рибальства було знайоме з землеробством, тваринництвом, знало гончарство, ткацтво і інші види виробництва [17, с.22].
Рибаков Б.А. в роботі «Ремесло Древней Руси» підкреслює, що дуже важливим розділом селянського (а частково і міського) домашнього виробництва було виготовлення лляних, вовняних та конопляних тканин [14].
На початку ХХ ст. багато вчених продовжує приділяти увагу вивченню питань народної культури. В цей час були утворені земства, які започаткували дослідження кустарних промислів на території України, зокрема і на Поділлі.
Результатом роботи стала книга «Кустарні промисли Подільскої губернії», що вийшла друком у 1916 році [11].
Аналіз стану ткацького промислу в Подільській губернії був зроблений кількома авторами.
Свідзінський В.Є. в нарисі «Ткацький промисел в Подільській губернії» дає характеристику промислу в тих селах, які він досліджував, зокрема, в селах Могилів-Подільського повіту: Кошаринці, Дзвін, Окладне; Ямпільського – Бабчинці. Під час обстеження було виявлено, що «перше місце за кількістю осіб і господарств, які займаються промислом, це – Балтський, Ольгопільський і Ямпільський» [15, c.124].
Вчений Трофимов Л.Т. був запрошений провести експедиційне обстеження в 19 селах 9 повітів: Кам’янецькому, Проскурівському, Летичівському, Гайсинському, Ольгопільському, Балтському, Літинському, Вінницькому, Новоушицькому. Своє дослідження він опублікував в нарисі «Ткацький промисел в Подільській губернії». Він підкреслював, що ткацтво на той час було одним з найбільш поширених промислів. Ткачі виготовляли звичайні прості полотна, скатерті, рушники та інші вироби на замовлення місцевих та сусідніх селян і для власних потреб. Він також вказує на декілька причин домашнього ткацтва та підкреслює одну з головних – це значна конкуренція з фабричним виробництвом, що поставляло на село дешевий і модний товар [16, с.190-191].
Дослідженням виробництва килимів займався А.Прусевич. Свій аналіз кустарного промислу він зробив в нарисі «Килимове виробництво в Подільській губернії» [12].
У 1926 р. з’явились дві праці, в яких розглядалися питання виготовлення та орнаментації українських килимів. Це – «История и техника тканья украинских килимов» А.Зарембського [4] та «Орнамент украинских и румынских килимов» Б.Крижановського [10].
У 1928 р. вийшла з друку книга Зарембського А. «Народное искусство подольских украинцев», де він стисло, але чітко і яскраво характеризує народне мистецтво. Підкреслює, що в результаті сильних культурних традицій до початку ХХ ст. збереглися найдавніші елементи, що в найрізноманітніших формах розкривають історію українців-подолян.
Бабенчиков М.В. в роботі «Народное декоративное искусство Украины», яка вийшла з друку в 1945 році, підкреслює, що українське мистецтво, яке розвинулось як національне мистецтво в ХVІІ ст., виросло на тому ґрунті, де створилось і розквітло мистецтво Київської Русі, яке виділялося різноманітністю всіх видів художнього ремесла [1, c.3].
Не дивлячись на складні періоди в історії України, традиційна національна орнаментика, яка нараховувала багатовікову давнину, продовжувала жити в узорах українських килимів, тканин, вишивок, різьбі по дереву, гончарних виробах [1, c.10].
Автор підкреслює, що поряд з настінними розписами, прикрасами для житла були також килими, коци, декоративна тканина і т.п.
В 1973 р. вийшла з друку книга «Український радянський килим». Її автор Жук А.К. основну увагу приділив історії розвитку українського килимарства з 20-х рр. до 70-х рр. ХХ ст. Він визначає, що для українського килима характерні два основні види – орнаментальний і сюжетно-тематичний. Кожному з них властиві свої специфічні особливості, пов’язані з різним функціональним і художньо-естетичним призначенням. Однак в основу їх покладено традиційний для України гладкий двобічний килим ручного виробництва [2].
Килимарство привертало увагу багатьох дослідників. Одним з них був і Яків Запаско, який в своєму нарисі «Українське народне килимарство», що вийшов з друку у 1973 р., подав стислий огляд розвитку українського народного килимарства від найдавніших часів до другої половини ХХ ст. [3].
Не можна не згадати ще одного автора – Климентія Зіновіїва та його книгу «Буття українського народу», перевидану у 2009 році.
Климентій Зіновіїв, ієромонах, залишив нам одну з найцікавіших рукописних книг кін. ХVІІ ст. Ця книга, на щастя, не загубилася і дійшла до нас.
Писав Климентій Зіновіїв тогочасною книжною мовою. Він багато мандрував, добре знав народні звичаї, побут, ремесла, любив людей праці, про що й повідав нащадкам у віршах.
Климентій створює унікальний в українській літературі цикл про різних ремісників, тим самим подаючи простору панораму тогочасного суспільного життя в Україні [6, с.25]. Він докладно описує ремісників різноманітних професій, в тому числі й ткачів.
Технологія ткацтва, прийоми та знаряддя праці з їх регіональними особливостями, зберігалися в Україні до 1950 – 1970-х рр. Українські ткачі зберігали багатовікові традиції художнього вирішення тканин з локальними відмінностями та певними змінами.
До теперішнього часу в селах півдня Вінниччини зберігаються і використовуються в народних обрядах високохудожні, різноманітні за орнаментикою, колоритом, традиційні вироби народного ткацтва ХІХ-ХХ ст.
Досліджуваний регіон займає південь Вінницької області. Це колишні Бершадський, Крижопільський, Могилів-Подільський, Муровано-Куриловецький, Тростянецький, Чечельницький, Ямпільський повіти Подільської губернії.
Колекція народної тканини з вказаного регіону у фондах музею налічує 220 одиниць зберігання. Це – ткані вироби з Бершадського району у кількості 14 од., Крижопільського – 26, Могилів-Подільського – 24, Муровано-Куриловецького – 5, Теплицького – 29, Томашпільського – 47, Тростянецького – 6, Чечельницького – 12, Ямпільського – 54, південь Вінниччини – 3.
До сер. ХІХ ст. по всій території України ткацтво було одним з основних видів господарської діяльності. З розвитком текстильної промисловості та появою на ринку дешевих фабричних тканин ручне домашнє ткацтво поступово скорочувалося. У 1960-70-х рр. на півдні Вінниччини ще зберігалося ткацтво, де виготовляли рядна, килими, а особливо, рушники.
Традиційним матеріалом для ткацтва була пряжа із конопель, льону та вовни. Із сер. ХІХ ст. почали вживати фабричну пряжу. Серед новоуживаних матеріалів були т.зв. «бамбак», «білець», «заполоч», «волічка».
Популярністю у населення користувався «бамбак» – сильно кручена біла бавовняна нитка, яка виготовлялася на мануфактурі Сави Морозова. Полотно з цієї пряжі мало дрібну фактуру. Переважно з нього виготовляли дорогі рушникові тканини та шили верхню частину («станок») святкових жіночих сорочок. Часто ткачі використовували «білець» – фабричну товсту бавовняну нитку, «заполоч» – кольорові бавовняні нитки, «волічка» – різнокольоровий гарус.
На горизонтальному верстаті, який дійшов без змін до початку ХХ століття, крім полотна, виготовляли всі інші тканини. Їх умовно можна розділити на тканини для виготовлення одягу та тканини побутові. Ще були тканини, які використовували в господарстві – це мішки та шлеї.
Тканини для виготовлення одягу.
По всій території Поділля ткалися різні види полотна в основному з конопель та, частково, з льону. Крім того, в другій половині ХІХ – початку ХХ століть для полотна, крім конопель, використовувалася й інша сировина. Наприклад, у колишніх Могилівському, Ямпільському та Ольгопільському повітах ткали полотно, в якому основа була з бамбака, а піткання з конопель. У Брацлавському і Гайсинському повітах основа була конопляна, а піткання – з бамбака. Чисто бамбакове полотно – особливо гарне, тонке і біле – ткалося в Ольгопільському, Могилівському та Ямпільському повітах.
Чим тонші нитки, тим більше пасом укладалося в основу. В залежності від їх кількості називалося і полотно – «одинадцятка», «дванадцятка», «тринадцятка» і т.д. «Десятка» називалися «гребінним» полотном, яке йшло на грубіші частини одягу, наприклад, – чоловічі штани, «підтички» жіночих сорочок. Весільні, святкові сорочки, шилися по можливості суцільні («додільні») з найтоншого полотна.
Сукно виготовляли на Поділлі до 20-х років ХХ століття.
Сукно ткали з вовни, яку пряли з куделі веретеном чи прядкою. Виткане сукно валили («били») на «фолюшах» (сукновальнях). Сукновальні були лише на водяних млинах, тому селянин або сам віз його «валити», або на ярмарку здавав фолюшнику. Воно йшло на пошиття верхнього чоловічого та жіночого одягу, що часто різнився назвами.
Так, наприклад, в Могилівському повіті шили з коричневого сукна «чугаї», «чушки».
«Чугай» мав прямий крій і був розширений донизу.
«Чушка» була підрізна в талії, на спині мала прохідку та складки-фалди.
В Ямпільському повіті носили «чугаїни», що мали різну довжину: довгі та короткі.
«Опанчі» – довгий одяг з каптуром (типу кобеняка).
В Ольгопільському повіті побутували «мантини»: чоловічі – довші, жіночі – коротші.
«Запаска» – це поясний жіночий одяг, що побутував на Поділлі до початку ХХ ст. Тканину для запасок ткали з тонкого овечого вовняного прядива. На початку ХХ ст., також увійшов у вжиток фабричний гарус. Такі запаски коштували набагато дорожче. Вдягалися «про свято».
«Запаски» в Могилів-Подільському та Ямпільському повітах мали назву «гунька». Вони були чорні й червоні. Червоні були також переткані чорними смугами.
В Ольгопільському повіті побутувала назва «запаска». Зі слів Печероги Ликери (1909 р.н.) із села Лісничівка, «запаски» ткали з овечої вовни, яку стригли, потім скубли, чесали на гремплях. Але в основному віддавали в Бершадь на чесальні до євреїв. Потім з кужеля «прали» (пряли) на «візок» (прядка), змотували на мотовило. Якщо вовна була сива, то фарбували у чорний колір (використовували кору дуба) [18].
Пояс – був необхідною складовою частиною народного строю. Пояси побутували однотонні та з різноманітним орнаментом, різної довжини та ширини. Це залежало від регіону, призначення, моди, часу. Матеріалом для них була вовна, а на початку ХХ ст. і фабричний гарус. Їх ткали на верстаті чи на вертикальних кросенцях.
Пояси побутували домоткані та фабричні. Як розповідає Борисюк Г.Д. (1926 р.н.), жителька с.Поташня Бершадського району, червоні пояси ткала на горизонтальному верстаті. Для цього було спеціальне начиння. Вовну фарбувала фабричною червоною фарбою, а щоб «не облазило» закріпляла в розчині коперваса. На кінцях пояса були торочки – «китайки». Ще побутували «плетені» пояси. Основу для них снували на мотовилі. Потім, коли знімали основу з мотовила, виходило переплетено. Поздовжні кольорові смуги на поясі закладали в основу і снували відповідними кольорами. Основу закріпляли на двох паралельних планках – одна з них закріплена до сволока, а друга – внизу (на зразок вертикального станка – розбоїв – авт.). Переплітали піткання паличкою і підбивали другою (рис. 1) [18].
Rys. 1.JPG

Зі слів Печероги Ликери (1909 р.н.), с. Лісничівка, пояси були «рабі» (рябі), червоні «плечені» (плетені) з «китайками». Пояси зберігали в клубках. Цілі клубки були поясів.
«Рабі пояси плели ключками. Верстат такий, як рамка. А потім до них плели китиці» [18].
Побутова тканина.
Ткані вироби в значній мірі формували художнє вирішення інтер’єру. Нарівні з посудом, одягом, іконами, вони свідчили про достаток господаря хати. Чим більше було ряден («веріт»), рушників, полотна, тим заможнішим був господар. Про заможність свідчила також і якість тканих виробів. У багатих вовняних веріт було значно більше.
Верети (рядна) – найбільш прості були білі з товстої грубої валовини простого ткання чи «в сосонку». Ними застеляли, в основному, постіль. «Валовиною» чи рядовиною називалась груба тканина в 7-8 пасом, яку використовували для ткання мішків і простих ряден. Сировиною для їх виготовлення були «одерги» і «клоча» [15, с.154].
Зі слів Ковальчук Христі (1905 р.н.), с. Голдашівка Бершадського району, рядна ткали з «порту» (валовляні). «Праду біля вікна, навину кужіль, та й праду прадкою – посмикую. Прали також на вечорницях. При цьому хату освітлювали «гасницею» (лампа-п’ятерик). Для раден та мішків товсту нитку пряли «на веретено» [18].
Також були дуже поширеними смугасті чорно-білі рядна. В пітканні чергувалася біла нитка з валовини та чорна – з вовни. Валовину для кольорових ряден фарбували в різні кольори. Одним з поширених видів ряден ще в першій половині ХХ ст. були рядна в чорну та червону клітку. Рядна в клітку ткалися на чотири підніжки. Поширеними були рядна з поздовжніми та поперечними смужками («у гратки»). При тканні ряден «у гратки» поздовжні смуги закладалися в основу, коли снували на снівниці. Верети зшивалися вздовж з двох частин. Мали довжину приблизно 1,8 – 2 м, ширину – 1,35 – 1,4 м (рис. 2).
Rys. 2.JPG

Фондова колекція музею має веріт (ряден) – 14 од.зб.
Налавники – один з видів домотканої тканини для накриття лав. Налавники в основному були білі, переткані поперечними негустими кольоровими смугами різної ширини. З тієї сторони виробу, що звисала з лави, часто робили декілька поздовжніх смуг на всю довжину. Довжина налавників залежала від довжини лави, а ширина становила приблизно 66 – 78 см.
Фондова колекція музею має налавників – 12 од.зб.
Підвіконники. В другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. в інтер’єрі хат побутували прості лави без спинок. Тому як один з тканих виробів для прикрашання хати були підвіконники, які прибивалися на стіну над лавами – «клали попід вікна». Для їх виготовлення використовували коноплі та вовну. Підвіконники були прості – переткані поперечними кольоровими смугами та килимові – їх використовували «про свято», особливо цінувалися з орнаментом «клинцями» (рис. 3).
Rys. 3.JPG

Фондова колекція музею має підвіконників – 14 од.зб.
Скатерки. Прості скатерки, як і буденні рушники – утиральники та рядна, ткалися усюди, де робили полотно. Вони мали просте ткання та були «перекидані» на кінцях двома-трьома смугами. «Орнаментовані скатерті і рушники роблять не в кожному селі і не всі ткачі, як правило це дві-три людини» [15, с. 154].
Скатерками на Поділлі накривали не тільки столи, а й скрині та жердки. Скрізь побутували буденні білі скатерки, виткані з тонкої валовини. Поряд з ними були вироби із застосуванням для основи сірої нитки, а для піткання – відбіленої. Поєднання у фактурі сірого з білим створювало м’який, стриманий, благородний колорит виробів. Його доповнювали поперечні смуги, чи по всьому полю, чи тільки на кінцях. Ткання було різне – у «сосонку», «кружку», «дамки», «шашечку» і т.д.
Зі слів жительки із с. Соболівка Теплицького району Мальони Надії (1906 р.н.), скатерки в селі робили різні. Наприклад, «в окружку». Вони ткалися на чотири підніжки, снувалися у 10 пасом. Скатерки «сині» мали синю основу і біле піткання. Перетикалися вони, в основному, синіми та червоними поперечними орнаментальними смугами. Ткалися технікою «коропова луска» на шість підніжок, снувалися у 13 пасом [18].
У Чечельницькому районі у с. Білий Камінь скатерки перетикалися поперечними орнаментальними смугами – «баточками з павучками». Ткали скатерки на чотири підніжки, снували тринадцяткою у 12 пасом. Ще побутували скатерки «лівакові» – ткані з білої фабричної нитки, переткані баточками з кольорової волічки, інколи з сухозліткою.
У Бершадському районі скатерки переткані орнаментальними смугами з волічки мали назву «волочкові» (рис. 4). Також побутували скатерки з орнаментом «клинцями».
Відповідно до розміру давніх столів, скатерки були довгі й вузькі – довжиною до 3 м, шириною 0,6 – 0,8 м.
Rys. 4.JPG

В колекції музею налічується 33 скатерки з даного регіону.
Рушники. Про широке використання рушників в побуті, обрядовості та декоративному обладнанні народного житла вказують як відомі вчені, так і матеріали польових досліджень. Зокрема, В. Свідзінський вказує, що «рушників виготовляють дуже багато, багаті мають їх по декілька сотень, що пояснюється їх широким використанням у побуті з різними народними звичаями, наприклад, у весільній та поховальній обрядовості. Поряд з ними, без рушника не проходила жодна значна подія в житті людини. Коли народжувалася дитина, його давали бабці-повитусі. Весільний обряд позначався рушниками. Ними перев’язували сватів, рушниками «обкладали» образи, коли наречений і наречена несли їх до церкви, на рушник вони ставали в церкві; рушником зв’язували руки молодим, коли клали їм вінці на голови. І останню свою дорогу людина теж закінчувала з рушниками. Найкращі рушники люди жертвували на церкву» [15, с. 154].
На Поділлі побутували рушники як з тканим орнаментом, так і вишитим.
На півдні Вінниччини рушники з тканим орнаментом складали окрему групу тканих виробів. Відомі рушники з Теплицького району з сіл Соболівка, Орлівка, Брідок. Тло їх здебільшого біле або сірувате. Середина переткана вузькими червоними чи чорними поперечними смугами з дрібних «зубчиків» чи «гречечки». На кінцях – контрастна до них по сильному декоративному ефекту широка кайма, орнаментована червоними смугами з чорною, рідше синьою обвідкою. Композиція кайми складалася з небагатьох постійних традиційних елементів: три широкі червоні смуги перебірного орнаменту з ромбів, «баранячих рогів», «семиріжків» або інших елементів класичного орнаменту подільських вишивок низзю. Широкі смуги чергуються з вузькими, що мають один і той же малюнок – геометризовані фігурки, подібні до вітрячків або метеликів. Між усіма цими смугами проходять рядки геометризованих «реп’яшків» або «жучків». Ними обведена кайма з усіх країв. У кожному виробі всі ці елементи знаходяться в різних поєднаннях, що дає кожного разу новий декоративний ефект. У народі цей орнамент отримав назву «поликова низь». Другий різновид рушників з тканим орнаментом має простіший з дрібнішими tлементами малюнок, що мав назву «манішкова низь» (рис. 5, 6).

Rys. 5.JPG  Rys. 6.JPG

У другій половині ХХ ст. орнамент тканих рушників змінюється. Їх виготовляли з більш вузькими орнаментальними кольоровими смугами, часто з «павучками», «гречечкою», «жучками».
У 60-80 рр. ХХ ст. рушники, ткані технікою перебору в орнаментальних композиціях, часто включають також рослинні мотиви: «сливки», «яблучка», «вишні». Стилізовані плоди горизонтальними смугами (найчастіше по два) прикрашали кінці рушників. Їх розміщали між вузькими орнаментальними смужками (рис. 7).

Rys. 7.JPG

Косаківський В.А. в своєму дослідженні про село Дорошівка Ямпільського району подає відомості, записані від місцевої жительки про виготовлення таких рушників. Рушники виготовляли на горизонтальному верстаті. «Узор ткала за допомогою дошки, яка була за бердом. Потрібно було розробити перший ряд малюнка, а потім все йшло як по маслу. Перебирала великою загнутою голкою.
Вдень ніколи не робила. Лише ввечері, щоб ніхто не заважав. За один вечір набирала половину рушника. Як мала час, то за день могла вткати одного або півтора рушника, а як чисті (без орнаменту), то й два. З мітка виходило два рушники по 2 метри. Оди міток – два переткані рушники по 210 см» [8, с.100].
На півдні Вінниччини в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст., окрім тканих, побутували і вишиті рушники.
Ці рушники відносяться до так званої «подільської класики» і представляють один з давніх зразків та традицій української вишивки» [9, с.51].
Вони вишиті різнокольоровими вовняними нитками («лучкою») технікою двостороння качалочкова гладь, інколи з незначними вкрапленнями інших технік. Вишивкою прикрашали кінці рушників. Орнамент був геометричний та часто стилізований рослинно-геометричний, інколи з поєднанням зооморфних зображень (рис. 8). Серед різних мотивів побутували «зірки», «вазони», «самовар» та ін. Орнамент розміщували в 1-3 ряди. Цими рушниками прикрашали жердки, частіше – в свята.

Rys. 8.JPG

Пізніші рушники 50-70-ті рр. ХХ ст. вишивали бавовняними кольоровими нитками технікою «качалочкова гладь».
Їх орнамент – один натуралізований букет на кінцях. Найчастіше вишивали троянди (одна велика, чи декілька менших) з пуп’янками та листям. На кінцях пришивали мереживо з зубцями. Давніші рушники мереживом майже не прикрашались.
В даному регіоні рушники вишивають дотепер. Майстрині використовують різні техніки, але переважають хрестик і гладь.
Найбільше в даній колекції рушників – 110 одиниць зберігання. З них: вишитих – 45, тканих – 65.
Обрядові хусточки. В кінці ХІХ – початку ХХ ст. на півдні Поділля побутував ще один вид вишитих виробів – обрядова хусточка («нафраніца»). Це квадратні (від 25 до 55 см) шматки домотканого полотна, часто з фабричної тканини (з більця чи бамбака). На протилежних кінцях було вишито по горизонтальній смузі геометричного чи рослинно-геометричного орнаменту. Вишивали «лучком», в основному технікою «качалочкова гладь» (рис. 9).

Rys. 9.JPG

На фото хусточка (49х49 см) із с. Вільшанка Крижопільського р-ну. Полотно домоткане з бамбака, орнамент – «сосонки» – ламана лінія з дрібними стилізованими деревцями. Пізніше такий орнамент ткали на рушниках. Зі слів Чабан М.С. (1939 р.н.), жительки с. Вільшанка, хусточку «нафраніцу» використовували в обрядах. Зокрема, на Водохреще, «Трійцю» – букет сухих квітів – з васильок, світлушки, чебрику прикрашали «нафраніцею», коли йшли до церкви. Також зустрічали священика біля воріт з трійцею в руках, прикрашеною «нафраніцею», коли він приходив «писати Йордань». Крім того, використовували «нафраніцу» у весільних обрядах. Наприклад, нанашки несли на тарілках, накритих хусточкою букет до молодого, на «нафраніцу» клали калачі [18].
У фондовій колекції налічується обрядових хусточок – 4 од.зб.
Килими.
Килими, як вказують дослідники, відігравали значну роль в побуті українського народу. У ХVІІІ ст. вони були широко поширені по всій Україні. На Поділлі ще на початку ХХ ст. «в хатах можна було побачити покриті килимами столи, скрині, лави, постілі, також килими були на стінах, килим був необхідною частиною приданого («вина»). Наречена, як правило, мала принести в господарство чоловіка декілька килимів, тому що вони визначали її багатство» [4, с.6].
Деякі дослідники вважали, що килими набули широкого поширення в побуті, бо знаряддя праці і технічні прийоми були досить прості, а в кожному господарстві були необхідні матеріали – коноплі і вовна, а фарби добували з місцевих рослин.
Раніше могли робити килими тільки з вовни, а з другої половини ХІХ ст. завжди для основи використовували сукані конопляні нитки чи фабричний шпагат. На Поділлі килими виготовляли на вертикальному верстаті – нерахункові, а на горизонтальному – рахункові. Килими, виготовлені на горизонтальному верстаті, відрізнялися як за технікою виготовлення, так і за орнаментом.
Килими з півдня Вінниччини, які зберігаються у фондовій колекції, були виготовлені на горизонтальному ткацькому верстаті.
Килимові вироби цього регіону мали два основні типи орнаментальних мотивів: геометричний і рослинний. Геометричний орнамент в основі має ромби, квадрати, зубці і т.д., а рослинний – це стилізовані дерева, вазони, гілки з листям та квітами. Кожен з цих орнаментів може мати елементи іншого в більшій чи меншій мірі.
Більш давні килими вазонного типу локально були поширені по всій південній Вінниччині. У 1987 р. такий килим було виявлено автором у селі Дорошівка Ямпільського району (рис. 10).

Rys. 10.jpg   

Загальна композиція – широка кайма та вазони. Квіти ростуть з вазона, а тонкі довгі стебла відходять в сторони, на яких тримаються дрібні квіти та листя.
Другим цікавим зразком килима, зафіксованим у 1987 р. в селі Дорошівка є килим з каймою та сильно стилізованим рослинно-геометричним орнаментом, де узор повторюється кількома горизонтальними рядами (рис. 11).

Rys. 11.jpg

Цікавими зразками в музейній колекції є килими із села Клембівка Ямпільського району. Килим («верета», інв.№ Т-475) має чорне тло, полотняне переплетіння, зшитий з двох полотнищ, з вузькою каймою. Орнамент горизонтальний, геометричний: чотири ряди стилізованих квіток-зірок («подільські рожі») (рис. 12). Ткала Боднар Докія Савівна у 70-х рр. ХІХ ст.
Другий килим («верета», інв.№ Т-480) має чорне тло, зшитий з двох полотнищ полотняного переплетіння. Орнамент квітковий: дві горизонтальні гірлянди великих троянд з листям та пуп’янками. Кайма вгорі та внизу з стилізованих пуп’янків, з боків – вузенька смужка з кольорових прямокутників (рис. 13). Ткала Титаренко Килина в кінці ХІХ ст.

Rys. 12.JPG      Rys. 13.JPG

Більш давні килими відрізнялися м’якістю, стриманістю кольорів, порівняно з килимами, що виготовлялися починаючи з 20-х рр. ХХ ст., особливо орнаментовані великими яскравими трояндами.
До килимових виробів відносяться і підвіконники. Наприклад, у фондовій колекції є цікавий зразок «залавника» із села Клембівка (інв. № Т-476), розміром 59 х 900 см. Його тло чорно-синє, переткане поперечними кольоровими смугами, що ритмічно повторюються, а між ними – стилізовані квіти у вигляді вертикальної гілки – «стебло» та «млинки» (рис. 14). Ткала у 20-х рр. ХХ ст. Боднар І.С. за старовинними зразками.
Пілка (інв. № Т-2985) із села Стіна Томашпільського району має кайму, геометричний орнамент – «зірки» (рис. 15).
«Підвіконник» (інв. № Т-5385) із села Устя Бершадського району перетканий різнокольоровими поперечними смугами з «павучками» (рис. 16).
Народне килимарство збереглося на півдні Вінниччини в окремих родинах до теперішнього часу.
На сьогодні у музейному зібранні зберігаються 220 предметів групи збереження «Т» [«Тканина»], що походять з півдня Вінниччини.


Rys. 15.JPG       Rys. 16.JPG

Колекція нараховує:
1. Верета – 14
2. Скатерка – 33
3. Рушники – 110
4. Вибійка – 1
5. Підвіконник – 14
6. Мішок – 1
7. Начиння – 1
8. Полотно – 2
9. Валівець – 1
10. Пілка – 17
11. Налавник – 12
12. Кукли (2 шт.) – 1
13. Килим – 6
14. Хусточка обрядова нафраніца – 4
15. Бесаги – 1
16. Рушник-нафрама – 2.
У зв’язку з активним розвитком в сер. ХХ ст. текстильної промисловості, фабричні тканини остаточно увійшли в повсякденне життя українців. Це призвело до поступового витіснення з ужитку домотканих виробів господарського призначення, а згодом і багатьох видів тканин для одягу та інтер’єру.
Популярним в наші дні залишається вишиваний рушник – традиційний і невід’ємний елемент сучасної української культури. І сьогодні ним прикрашають інтер’єри помешкань, церков тощо. Він продовжує залишатись атрибутом народних звичаїв та обрядів. Проте в сучасному повсякденному житті поступово втрачається побутова функція рушників, оскільки їх майже повністю витіснили фабричні вироби.
Від сер. ХХ ст. кустарне килимове виробництво поступово занепадає. В побуті українців, на зміну традиційним українським килимам поступово приходять килимові вироби фабричного виготовлення або імпортовані з інших країн світу.
Проте в багатьох родинах зберігають різноманітні зразки тканих виробів. Також багато їх зберігається в зібраннях музеїв та приватних колекціях.

Список використаних джерел та літератури
1. Бабенчиков М.В. Народное декоративное искусство Украины. – М., 1945. – 88 с.
2. Жук А.К. Український радянський килим. – К., 1973. – 165 с.
3. Запаско Я. Українське народне килимарство. – К.: Мистецтво, 1973. – 111 с.
4. Зарембский А. История и техника тканья украинских килимов // Материалы по этнографии. – Ленинград, 1926. – Т.3. – Вып. І. – с.1-18.
5. Зарембский А.Народное искусство подольских украинцев. – Л., 1928. – 48 с.
6. Золоте чересло: книга народних ремесел, звичаїв та побуту в Україні, писана Климентієм Зіновієвим, поетом кінця ХVІІ – початку ХVІІІ ст. / Климентій Зіновіїв; упоряд. В.Шевчук, О.Шугай; пер. з давньоукр. О.Шугая; вступ. ст. і приміт. В.Шевчука. – К.: Мистецтво, 2009. – 336 с.: іл.
7. Історія міст і сіл Української РСР. Вінницька область. – К., 1972. – 630 с.
8. Косаківський В.А. Ремесла, промисли та допоміжні види господарства // Буша: природа, археологія, історія, етнографія та фольклор сіл Бушанської сільської ради / За наук. ред. В.А.Косаківського. – Вінниця: Вінницька газета, 2009. – 208 с.
9. Косаківський В.А. Ремесла, промисли та народні майстри // Одвічна Русава (етнографія та фольклор с.Стіна на Поділлі) / Вінницький обласний центр народної творчості. – Вінниця, 2003. – 224 с.
10. Крыжановский Б. Орнамент украинских и румынских килимов // Материалы по этнографии. – Ленинград, 1925. – Т.3. – Вып. І. – С.19-44.
11. Кустарные промыслы Подольской губернии. – К.: Типо-Литография С.В.Кульженко, 1916. – 646 с.
12. Прусевичъ А. Ковровое производство въ Подольской губерніи // Кустарные промыслы Подольской губернии. – К.: Типо-Литография С.В.Кульженко, 1916. – С. 293–303.
13. Рыбаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества ХІІ – ХІІІ вв. – М., 1982. – 589 с.
14. Рыбаков Б.А. Ремесло Древней Руси. – М., 1948. – 792 с.
15. Свидзинский В.Е. Ткацкій промыселъ въ Подольской губерніи // Кустарные промыслы Подольской губернии. – К.: Типо-Литография С.В.Кульженко, 1916. – С. 119–181.
16. Трофимовъ Л. Ткацкій промыселъ въ Подольской губерніи // Кустарные промыслы Подольской губернии. – К.: Типо-Литография С.В.Кульженко, 1916. – С. 182–208.
17. Хвойка В.В. Древние обитатели Среднего Приднепровья и их культура в доисторические времена (по раскопкам). – К., 1913. – 103 с.
18. Матеріали власних польових досліджень (1987, 2004, 2006 рр.).


Nina Zozulya
(Kyiv)
TRADITIONAL WEAVING OF THE LATE 19TH AND EARLY 20TH CENTURIES IN THE SOUTH OF VINNICCHINA IN THE STOCK COLLECTION OF THE NATIONAL MUSEUM OF FOLK ARCHITECTURE AND LIFE OF UKRAINE.

The article gives a brief description of the fabric of the end of the 19-20 centuries from the south of the Vinnitsa Region in the collection of the National Museum of Folk Architecture and Life of Ukraine, its types, purpose, particular qualities of ornamentation.
Keywords: collection, weaving, carpet weaving, canvas, embroidered towel (rushnyk)
Коментарів: 0
Залиште свій коментар