"Loading..."

Колекція дерев’яних предметів церковного облаштування з Тернопільщини у фондовій збірці НМНАПУ

В статті подана характеристика дерев’яних предметів церковного облаштування з Тернопільщини ХVІІІ – поч. ХХ ст., що зберігаються у фондосховищі музею та експонуються в інтер’єрі архітектурної пам’ятки – церкви із села Зелене Гусятинського району Тернопільської області.

Ключові слова: церква, церковне облаштування, іконостас, престол, хрест, аналой, свічник, різьба.

 

Вироби з дерева відігравали важливу роль у господарстві та побуті українського народу. Це пояснюється тим, що дерево як загальнодоступний матеріал було відносно міцною й водночас простою в обробці сировиною. З нього виготовляли різноманітні господарські та побутові речі, а серед іншого – предмети церковно-обрядового та церковно-ужиткового призначення. Саме вони в значній мірі формували інтер’єр українського традиційного храму. Облаштування церковного інтер’єру є самобутнім явищем в українському сакральному мистецтві. Воно, спираючись на християнські канонічні приписи, традиції і мистецькі вподобання місцевого населення, втілювало народний ідеал доцільності і краси та мало велике значення в духовно-релігійному житті українців.

До вивчення складових частин церковного інтер’єру в Україні загалом, і на Тернопільщині зокрема, зверталися у своїх працях багато українських вчених минулого і сучасності.

Перші відомості, що стосуються даного питання, можна дізнатися з праць В.Щербаківського. У статті «Українська архітектура» автор характеризує архітектурні особливості церков та дзвіниць з різних куточків України, зокрема і Східної Галичини, а також подає короткі згадки з наголосом на мистецьких особливостях (орнаменті, декорі) таких предметів церковного обладнання як свічники [20].

В ґрунтовних роботах «Культові споруди в Україні» та «По Україні» Г.Логвин відмічає архітектурно-мистецькі особливості дерев’яного храмового будівництва на Поділлі, зокрема докладно зупиняється на описі церков з Тернопільщини: Іоанна Богослова (ХVІІ ст.) в селі Скорики Підволочиського району, Успенської та Вознесенської в Чорткові; побіжно згадує церкви в селах Коропці Монастириського району та Урмані Бережанського району [11], [12].

Фундаментальна праця М.Драгана «Українська декоративна різьба» присвячена оздобленню іконостасів, їх генезису, декору. Автор на прикладі іконостасів ХVІ — ХVІІІ ст., відзначає в пам'ятках церковного інтер’єру ХVІ ст. перевагу плоскорізьбленої техніки декору і підкреслює, що приблизно з середини ХVІІ ст. разом з подальшим переходом від ренесансового характеру різьблення до барокового, просту різьбу витіснило поширення ажурних форм декору в пластичному світлотіньовому виконанні [3, с. 16-17].

М.Моздир у монографії «Українська народна дерев’яна скульптура» відзначає роботи «Богородиця з Дитям», «Святий Николай» та «Скорботний Христос» майстра різьбяра Т. Якиміва із села Залав’є (сучасного Теребовлянського району Тернопільської області) [13].

У публікації «Національні особливості храмовлаштування» Д. Степовик комплексно характеризує традиції облаштування церковних інтер’єрів в Україні в історичній ретроспективі. Детально вивчивши генезис формування храмовлаштування в українських церквах, дослідник окремо зупиняється на національних особливостях і чужорідних впливах [17].

О.Доля у статті «Інтер’єр української сільської церкви» коротко зупиняється на історичному розвитку монументальної дерев’яної архітектури в Україні, приділяючи основну увагу складовим частинам інтер’єру сільського храму з поясненнями та догматами самої церкви [2].

У фундаментальній праці М. Станкевича «Українське художнє дерево ХVI – XX ст.» комплексно охоплено дослідження основних технік художнього деревообробництва, розкрито історичні умови виникнення його локальних осередків в ХVI – XX ст. Значну увагу приділено типології і художнім особливостям виробів [15].

До теми побутування дерев’яних церковно-обрядових хрестів, їх іконографічних та стилістичних особливостей художнього оздоблення у своїх роботах звертаються О.Валько [1], Н.Золотарчук [6], П.Кузенко [10], М.Станкевич [16].

У дисертації А.Клімашевського досліджуються особливості облаштування інтер’єру дерев’яних церков Західного Поділля та Покуття XVIII – поч. XX ст. У роботі висвітлені історичні етапи розвитку церковного обладнання, вплив на його формування канонічних приписів, місцевих народних традицій, мистецьких стилів. Автор розробив типологію церковного обладнання, а також детально проаналізував художньо-конструктивні особливості церковних предметів літургійного простору [8].

Історичний нарис про церкву святого Миколая подано у путівнику Н.Зозулі, Н.Астапенко «Церква святого Миколая (1817 р.) із села Зелене Гусятинського району Тернопільської області». На рідкісних світлинах, вміщених в путівнику, відображено процес встановлення церкви в музеї [5].

З архівних матеріалів Національного музею народної архітектури та побуту України слід відмітити роботу наукового співробітника відділу «Поділля» К. Шамеки «Комплекс культових споруд із Західного Поділля», в якій автор обґрунтовує реконструкцію інтер’єру та тематико-експозиційний план церкви із села Зелене Гусятинського району Тернопільської області [19].

В експозиції «Поділля» представлений культовий комплекс з Тернопільщини, що включає дві дерев’яні архітектурні пам’ятки: церкву святого Миколая (1817 р.) із села Зелене та дзвіницю (1830 р.) із села Кут-Товсте Гусятинського району; кам’яну огорожу з ворітьми із села Ягільниця Чортківського району і вісім кам’яних хрестів (три – із села Зелене Гусятинського району і п’ять – із села Буша Ямпільського району Вінницької області).

Церква святого Миколая – яскравий зразок західноподільської школи народної архітектури. Це тридільний одноверхий храм. Його стіни складені з чотирьохгранних дубових брусів. Над центральним зрубом підноситься восьмигранний наметовий верх. Невисокий намет завершує вівтарний зруб. Над пласким перекриттям вівтаря та бабинця розміщені двосхилі дахи з фронтонами. По периметру храму, в нижній частині – широке піддашшя (опасання). Дах критий ґонтом [5, с. 3].

На початку ХХ ст. церква була повністю відремонтована. В 1901 р. до неї прибудували дерев’яне приміщення – ризницю. В 1936-37 рр. в селі почали будівництво нової кам’яної церкви, яке було припинене через події Другої світової війни. Відновили будівництво в 1950 році, а завершили – у 1955 р. Проте, до початку 1970-х рр. всі богослужіння, на прохання парафіян, місцевий священик проводив у старій Миколаївській церкві [5, с. 5].

В 1972 р. церква була перевезена до Музею народної архітектури та побуту Української РСР і встановлена на нинішньому місці в експозиції у 1976 р. Автором проекту перевезення та встановлення в музеї був завідувач відділу «Поділля» В. Г. Баранько [5, с. 7].

З метою відтворення інтер’єру західноподільської церкви, протягом 70-х рр. ХХ ст. було проведено кілька наукових експедицій на Тернопільщину. Одним з їх завдань було виявлення та відбір предметів культового призначення. Результатом цієї роботи стала колекція дерев'яних виробів церковного облаштування з даного регіону. Вона нараховує 69 одиниць зберігання, що датуються поч. ХVІІІ – поч. ХХ ст. До неї входять зразки основних предметів літургійного простору: іконостас, престол, аналой, кивот (дарохранильниця), запрестольне крісло, свічники, а також предмети церковно-ужиткового призначення, зокрема, скрині, церковні скарбнички, кропильниці тощо. Всі предмети передані в дар церковними общинами відповідних населених пунктів. Колекція сформована впродовж 1974 – 1977 рр. Найбільший внесок у її формування зробила науковий співробітник відділу «Поділля» К. Шамека.

Основним архітектонічним об’єктом церковного інтер’єру є іконостас. Він відділяє центральну частину храму (наву) від вівтаря.

В давнину функцію іконостаса виконувала невисока перегородка, яка «приблизно з V – VІІ віків […] перетворюється поступово в символ-образ Небесної Церкви на чолі з її засновником Ісусом Христом» [2, с. 253].

Остаточно формування іконостаса в Україні завершилось приблизно у XV ст., а загальна побудова, склад і розподіл ікон в ньому від середини ХVІ ст. вступили на шлях розвитку класичної форми, за яку слід вважати іконостаси ХVІІ ст. [3, с. 16].

В інтер'єрі Миколаївської церкви встановлено іконостас поч. ХVІІІ ст. із церкви села Волиця Гусятинського району. Інформація про те, хто і коли виконував різьбу та писав ікони іконостаса відсутня. Але при огляді його можна зробити висновок про те, що церковна община, на замовлення якої виготовляли іконостас, була небагатою. Це видно з того, що народні майстри заміняли золото сріблом, що було більш доступно селянам. Рівень виконання ікон говорить про те, що тут працювало кілька майстрів з різною підготовкою і здібностями. Вони не належали до відомих художніх шкіл, що діяли на Західній Україні в ХVІІ – ХVІІІ ст. Проте майстри були знайомі з західноєвропейським малярством і стилями, що в той час поширювались в Україні. Так, різьблення на іконах, напівколонках царських врат можна віднести до стилю ренесанс, глибина і форми рам ікон говорить про вплив бароко. Але, не дивлячись на ці впливи, в елементах різьблення простежується багато народних мотивів [19, арк.15–16].

Різьба, якою прикрашений іконостас, в основному двох видів: ажурна накладна та рельєфна. Основні мотиви – виноградна лоза, квіти соняшника та листя аканта.

Представлений іконостас п’ятиярусний з цокольним рядом. Сюжети ікон та їх розміщення традиційні для української церкви. Слід зазначити, що дванадцять ікон Святкового чину, розташовані у два яруси на горизонтальних тяблах. Вертикально вони поділені фігурними виступами, прикрашеними рельєфною різьбою у вигляді листя аканта. Зображення апостолів на іконах Деісусного чину розміщені попарно в рами з ажурною різьбою. Кожна пара апостолів зверху обрамлена різьбленою подвійною аркою. Ікони і різьблення рам виконані на липових дошках. Рами посріблені. Рама ікони «Деісус» пофарбована в синій колір з розводами під мармур, різьба покрита сріблом з імітацією позолоти. В пророчому ярусі всі зображення пророків поясні, згруповані в медальйони, по три в кожному, з пишним різьбленим обрамленням [19, арк.17].

В нижній частині іконостас має троє дверей: з північного боку – «паламарські», на яких зображено архістратига Михаїла, з південного – «дияконські» із зображенням архістратига Гавриїла, центральні – здавна носили назву «святі», «великі», «райські» або «царські». Це двостулкові двері, що ведуть до престолу у вівтарі та символізують собою врата Раю [14, с.39]. Саме на оздоблення царських врат була спрямована головна увага й зосереджені творчі зусилля різьбярів.

Варто зауважити, що «раніше кінця ХV ст. у нас не збереглося жодних царських врат. Про їх наявність в іконостасі від найдавніших часів вказують лише іконографічні і літературні джерела» [3, с. 16].

Царські врата (інв. № ДМ-4343) в представленому іконостасі традиційні, з сюжетами «Благовіщення» та чотирьох євангелістів. Вільне поле прикрашене ажурним різьбленням, мотив якого усталений в українському мистецтві – виноградна лоза з гронами.

За царськими вратами іконостаса у центрі вівтаря знаходиться престол – «особливо освячений чотирикутний стіл, на якому відправляється Божественна Літургія, відбувається Таїнство святого Причастя (євхаристія). Вважається, що на престолі невидимо і таємно присутній Бог як Цар і Владика Церкви» [8, с. 68]. Звідси й особлива шана до престолу.

Престол має свої визначені розміри: від 110х110 см до 250х250 см; висота 90-97 см (не більше метра) і мусить бути віддаленим від стіни так, щоб його зручно було обслуговувати (обходити під час служби, обкаджувати тощо). Квадратна форма престолу уособлює чотири сторони світу, для яких приноситься безкровна жертва. Престол має бути освячений архієреєм вкладенням мощів і помазаний святим миром [8, с.68]. Така традиція веде свій початок «від практики перших християн правити Святу Літургію на гробах Мучеників, а пізніше при посвяченні церкви ставити на престолі мощі св. Мучеників і в той спосіб престіл ставав наче гробом Мученика. Цей повний символіки звичай став законом для цілої Церкви від 7-го Вселенського Собору 783 року» [7, с. 36].

Церковні престоли в перших християнських храмах на території України, за часів Київській Русі, виготовляли з різних матеріалів – каменю, металу, дерева. Пізніше усталилась традиція виготовлення їх з міцних порід дерева, а «оздоблювати почали приблизно з середини ХVІІ ст. з розвитком ремесел і не без європейських впливів, коли в церквах почали надавати більшого значення декору і різьбі» [8, с. 74].

На відміну від православної церкви, престол у вівтарі греко-католицької церкви прямокутної форми [19, арк.9]. Саме таким за формою є церковний престол (інв. № НД-16231) початку ХХ ст., перевезений з міста Бучач. Передня стінка його прикрашена двома різьбленими хрестами.

За церковною традицією, престол вкритий трьома обрусами. Нижній – катаркос – зроблений з простого білого полотна, верхній – індиктон виготовлений з дорожчої тканини. Посередині, ближче до переднього краю, на престол кладуть антимінс – прямокутну лляну або шовкову хустину із зашитими на кінцях частинами мощів святих, з зображенням покладання Ісуса Христа в гроб, чотирьох євангелістів і знарядь Христових страстей [8, с. 69].

В центрі престолу знаходиться дарохранильниця (кивот) – особлива посудина у формі церкви. У ній зберігається Пресвята Євхаристія (свячені хліб і вино) для причащання хворих. В українських храмах кивоти ввійшли в церковний побут з ХVІ ст. [8, с. 69-70].

Представлена у вівтарі Миколаївської церкви дарохранильниця (інв. № ДМ-4332) поч. ХХ ст., перевезена до музею з села Кутець Гусятинського району. Вона являє собою чотиригранну п’ятибанну споруду. Цибульчасті бані мають різні конфігурації та завершені хрестами. Центральна баня значно більшого розміру, завершена хрестом з півмісяцем. Дарохранильниця прикрашена плоским, рельєфним та ажурним різьбленням. Мотиви – хрести різних форм, шестипелюсткові розети, гілки з листям. З трьох боків у стінки вставлені ікони на полотні: «Причастя Христа», «Моління о чаші», «Жертвоприношення агнця», з четвертого – дверцята з різьбленою чашею.

Крім дарохранильниці, на престолі знаходиться напрестольне Євангеліє, яке символізує собою Ісуса Христа, напрестольний хрест, а також требний хрест і Євангеліє, які використовуються під час треб: вінчання, хрещення, сповіді [2, c. 253].

Загалом, літургійні хрести, залежно від сакрально-функціональних особливостей бувають процесійні, напрестольні та ручні. Хрести процесійні (дерев’яні, рідше металеві) в Україні поширилися водночас з прийняттям християнства. Вони мають вигляд довгої дерев’яної палиці, на якій зверху закріплений металевий або дерев’яний хрест з фігурним чи намальованим зображенням Ісуса Христа.

Хрести напрестольні запроваджені в церковний інтер’єр у ХV – ХVІ ст. як зменшений стаціонарний тип процесійного хреста.

Хрести ручні (дерев’яні, іноді металеві) – поширилися майже водночас із напрестольними. Вони мають широкий діапазон конструктивних форм і пластичних сюжетів іконографії (чотириконечні, семиконечні та восьмиконечні). Окремий тип утворює «трійчастий» хрест, в якому обабіч основного семиконечного з нижнього перехрестя постає ще два хрестики. Хрести оздоблені плоскорельєфним різьбленням переважно з обох боків, заповнюючи їх найважливіші частини традиційними іконографічними зображеннями: Розп’яття, Богоявлення, Богородиці тощо [16, с. 9–12].

Процесійні хрести у фондах музею представлені в основному виробами поч. ХХ ст. з міста Бучач – чотири зразки, а також один хрест кін. ХІХ ст. перевезений із села Зелене Гусятинського району.

Відмітимо один з них – «Розп’яття Христа» (інв. № НД-17867) з міста Бучач. На дерев’яній палиці закріплений чотирираменний хрест, оздоблений чотирипелюстковою квіткою і променями в центрі та пофарбований у чорний колір. На ньому – скульптурне розп’яття Христа золотистого кольору, з терновим вінком на голові та пов’язкою на стегнах.

Фондова колекція музею налічує п’ять напрестольних хрестів з Тернопільщини: один – кін. ХІХ ст. і два – поч. ХХ ст. із села Копичинці Гусятинського району та по одному – із села Урмань Бережанського району (ХІХ ст.) і міста Бучач (поч. ХХ ст.).

В інтер'єрі церкви із села Зелене на тетраподі – столі, що стоїть у наві перед іконостасом – експонується хрест на седесі (підставці) (інв. № ДМ-4333) кін. ХІХ ст. із с. Копичинці Гусятинського району. Сам хрест чотирираменний з рельєфним різьбленим накладним зображенням розп’яття Ісуса Христа по центру. На раменах вгорі «тибло» з написом ІНЦІ й медальйони євангелістів з їх символами. Підставка (седес) в основі хрестоподібна, чотиригранна, прикрашена об’ємним різьбленням у вигляді листя аканта.

Крім того, музейна колекція містить два ручних хреста з Тернопільщини: один, датований поч. ХХ ст., із села Урмань Бережанського району, другий хрест (інв. № НД-16197), кін. ХІХ ст., з міста Бучач, вирізняється своїм різьбленням. На ньому з одного боку – різьблене розп’яття Ісуса Христа, з іншого – зображення Богоматері з Дитиною на руках, вільне поле заповнене багатим різьбленим геометричним орнаментом та написами.

За престолом, біля східної стіни вівтаря на спеціальному підвищенні, згідно церковної традиції встановлювали запрестольне крісло, призначене виключно для архієрея. Найдавніша згадка про запрестольне крісло відноситься до ІV ст. В «Дневнику Паломництва» Сильвії Аквітанської мовиться, «що у Велику П'ятницю єпископ в окруженні дияконів сідав на престолі поставленому на Голготі, де був розп'ятий Христос. Перед ним ставили застелений стіл, а на столі клали св. хресне дерево і напис, що був на хресті» [7, с. 130].

Уявлення про зовнішній вигляд горного сідалища (запрестольного крісла) доби Київської Русі дають окремі зображення в мініатюрах давньокиївських рукописів, іконописі, мозаїках. Єдиним прототипом крісла, який зберігся до наших днів, є унікальний митрополичий трон ХІ ст. в Софійському соборі у Києві. В подальшому зміни торкнулися матеріалу, способу виготовлення і характеру декору. Замість кам’яних, в ХVІ – ХVІІІ ст. поширилися виключно дерев’яні запрестольні крісла. Вони являли собою змонтовану з дощок усталену дерев’яну конструкцію трону, оздоблену у відповідності з часом, стилем і місцевими традиціями. В ХІХ ст. значного поширення набувають горні сідалища з виразними класицистичними рисами. В першій половині ХХ ст. в дерев’яних церквах Західного Поділля з’являються запрестольні крісла у вигляді широкого трону [8, с. 110-114].

В музейній колекції представлене запрестольне крісло (інв. № НД-6124) із с. Зелене Гусятинського району. Воно являє собою конструкцію на чотиригранних ніжках з прямою спинкою та розхиленими фігурними бильцями.

Ще одним предметом, що належить до обладнання літургійного простору храму є аналой.

Аналой, налой (від грецького «analogeion» – дослівно «підставка для книг») – високий, вузький з покатим верхом чотирикутний стіл, який згори, а часто і з усіх боків покриває дорога тканина [9, с. 14].

В інтер’єрі дерев'яних церков аналої зустрічаються у вигляді невеликих дерев’яних столиків різної форми з одним чи двома стояками. В українських церквах аналой використовується як кафедра, коли священик читає Євангеліє, або як підставка для літургійних предметів, коли на нього кладуть для уклоніння віруючих Євангеліє, хрест, ікону та свічки. Крім того, при аналої відправляються святі Таїнства – хрещення й вінчання, панахиди, парастаси, акафісти та різні чини освячення й благословення [18, с. 11].

Аналой (інв. № НД-6123) поч. ХХ ст., що експонується в інтер’єрі церкви із села Зелене і перевезений з села Урмань Бережанського району, на двох стояках, з’єднаних у середній частині різьбленою перетинкою у вигляді стилізованого хреста і горизонтальними S-подібними елементами. Внизу стояки з’єднані різьбленими планками.

Крім нього в колекції музею є ще один аналой (інв. № НД-16272) поч. ХХ ст. з міста Бучач, що має подібну конструкцію, але дещо скромніше прикрашений різьбленням.

Значна увага в церкві приділялась освітленню. Для цього використовували великі металеві підвісні світильники-«павуки» або «панікадила», а також різноманітні свічники. Крім металевих, широкого розповсюдження набули настільні дерев’яні свічники на одну свічку.

«Світло в православному храмі є перш за все образом світла небесного. Особливо символізує собою Христа як Світло істинне. Свічки означають тепло і полум’я любові людини до Бога, Матері Божої, ангелів чи святих перед іконами, яким віруючі ставлять свої свічки» [2, с. 254-255].

Виникнення церковного свічника слід віднести до ІV ст. в Римській імперії, коли вперше стали застосовувати свічки спеціально для Великодньої літургії. Спочатку це привело як в Східній, так і в Західній Римській імперіях до виникнення монументальних кількаметрових свічників, на яких зображалися великодні сюжети або наносилися геометричні фігури [8, с. 33].

На жаль, провести всебічне дослідження давньоруських свічників на сьогодні не є можливим через брак аутентичних пам'яток цього періоду. Очевидно переважна більшість свічників Київської Русі були дерев'яними і керамічними. Тому говорити про свічники цього часу можна лише опираючись на два-три збережених екземпляри, причому виключно керамічні, а також на ті мініатюри окремих літописів (в основному Радзивіллівського літопису), де зображений цей рід церковної обстави княжої доби [8, с. 33].

Майже все оздоблення свічника зводилось до профілювання чашечок, стержня, підставки.

Фондова колекція музею налічує двадцять дерев'яних свічників та чотири підставки до них, виявлених та перевезених з Тенопільщини. З них вісім свічників ХІХ ст. – із села Зелене Гусятинського району, інші – поч. ХХ ст. з міста Бучач.

Всі свічники фарбовані в золотистий, синій, зелений, червоний, жовтий, сірий кольори, при цьому однотонних зовсім небагато – це свічник (інв. № ДМ-1571) ХІХ ст. із села Зелене Гусятинського району, вкритий левкасом та пофарбований в золотистий колір і підсвічники (інв. №№ НД-16173, НД-16183) поч. ХХ ст. з міста Бучач, пофарбовані в золотистий і сірий кольори відповідно. Інші – фарбовані в два-три кольори, а підсвічник (інв. № НД-16200) поч. ХХ ст. з міста Бучач пофарбований жовтою, червоною, синьою, зеленою фарбами.

Більшість з наявних свічників мають підставку у вигляді трьох високих ніжок, оздоблених різьбленням технікою профілювання. Ніжки свічників (інв. №№ НД-16174, НД-16177), поч. ХХ ст. з міста Бучач, прикрашені трьома кульками. Свічник (інв. № ЦН-413) кін. ХІХ ст. із села Зелене та підсвічники (інв. №№ НД-16175, НД-16182, НД-16187) поч. ХХ ст. з міста Бучач мають круглу в основі підставку.

Особливо привертають увагу своїм святковим, урочистим виглядом чотири підсвічники (інв. №№ ДМ-4335, ДМ-4336, ДМ-4337, ДМ-4338) кін. ХІХ ст. із села Зелене Гусятинського району, що експонуються в інтер’єрі церкві. Всі вони на круглій підставці з трьома маленькими ніжками, прикрашені рельєфним різьбленням у вигляді листя аканта, вкриті левкасом та пофарбовані в золотистий і блакитний колір.

Мінімальна кількість скульптурних пам'яток середніх віків на Східній Україні пояснюється забороною східної церкви виконувати об'ємні зображення на біблійні та євангельські теми, згідно з заповіддю про заборону створювати собі кумира та поклонятися богам. Допускалися лише рельєфні зображення розп'яття. Тоді як на Заході побутувала скульптура від початків християнства. Отже, можна сказати, що протягом середньовіччя латинська церква виявила себе у скульптурній творчості, східна – у малярстві. Пам'ятки скульптури збереглись переважно на Західній Україні – Галичині, що була під владою Польщі. Проте в ХVІІ-ХVІІІ ст. скульптура набуває поширення і на Східній Україні. Але тут за ригористичними вказівками православного синоду скульптура підлягала вилученню і в більшості випадків знищенню (указ Петра І 1722 р., що забороняв виготовлення скульптури й вилучення існуючої з храмів) [19, арк.28-29].

На Західній Україні скульптура набуває широкого розповсюдження під впливом ренесансу й завойовує інтер'єри церков уже в другій половині ХVІІІ ст. Народна скульптура виконана переважно в дереві та камені (надгробки). Це здебільшого т. зв. «фігури» з придорожніх каплиць та цвинтарів. Тема страждання виражалась такими скульптурними засобами, як терновий вінець, схематично передані ребра тощо.

Джерелами для виготовлення сакральної скульптури були ілюстрації до Біблії та інші книги, зразки майстрів попередніх поколінь.

Виготовляли сакральну скульптуру місцеві майстри-різьбярі або в столярсько-різьбярських майстернях при монастирях у Лапшині, Улашківцях, Горохові, Сокульці.

Дерев'яну скульптуру переважно покривали грунтом, малювали біллю чи кольоровими фарбами.

Колекція дерев’яної сакральної скульптури налічує 14 зразків: чотири скульптури «Херувим» та одну – «Ангел» ХІХ ст. із села Зелене Гусятинського району; скульптури «Святий Йосип з Немовлям» і «Вознесення» кін. ХІХ ст. із села Городниця Гусятинського району, «Ісус Христос», дві скульптури «Апостол» та чотири – «Ангел» поч. ХХ ст. з міста Бучач.

Круглу скульптуру (ангели, херувими) використовували для завершення дверей, великих кіотів з тумбами, т. зв. «бічних престолів», їх роль в інтер’єрі церкви чисто декоративна.

Особливістю народної скульптури є певне порушення пропорцій голови відносно тіла – це «творчий метод різьбяра-примітивіста, що виникав з народного розуміння і місцевої художньої традиції» [4, с. 122]. Це простежується на прикладі скульптури «Херувим» (інв. № ЦН-405). Натомість, на прикладі іншої скульптури «Вознесення» (інв. № НД-4966) можна побачити натуралістичні тенденції в передачі форми людського тіла, складок одягу тощо.

Обладнання церковно-ужиткового призначення практично позбавлене прикрас. Воно мало, насамперед, суто утилітарне призначення. Наприклад, скрині, в яких до появи шаф в ХVІІ – на поч. ХVІІІ ст. зберігалось основне церковне майно: ризи, фелони, одяг, свічники тощо. Лише у добу пізнього середньовіччя саме на скрині, під впливом західних (радше польських і німецьких зразків), з’являються перші елементи декору – гравійовані металеві смужки, ажурні металеві накладки, якими їх оббивали, передусім, саме з практичних міркувань (для надійності) [8, с. 42].

До предметів церковно-ужиткового призначення належать: два церковних кропила поч. ХХ ст. із села Урмань Бережанського району; гасильниця для свічок (інв. № НД-16215) поч. ХХ ст. з міста Бучач, що являє собою дерев'яну паличку з металевим навершям у вигляді дзвіночка, якою накривають полум’я свічки; чотири церковні скарбнички та одна церковна скриня кін. ХІХ ст. з села Зелене Гусятинського району; скринька церковна поч. ХХ ст., а також чотири скрині кін. ХІХ – поч. ХХ ст. з міста Бучач. Особливістю церковних скринь є відсутність ніжок та більш видовжена і приземкувата форма, порівняно з хатніми скринями.

Таким чином, фондова колекція музею містить основні зразки обладнання інтер'єру церкви з Західного Поділля, що відносяться до літургійного простору та предметів церковно-ужиткового призначення. Дані вироби відображають естетичні вподобання населення Тернопільщини, особливості їхнього релігійного світогляду та є цінними зразками сакрального мистецтва і культури України.

 

Список використаних джерел та літератури

  1. Дерев’яні різьблені хрести ХVІ – поч. ХХ ст. Альбом. Серія «Українське народне мистецтво». – Львів: Інститут колекціонерства українських мистецьких пам’яток при НТШ, 2018. – 456 с.
  2. Доля О. Інтер’єр української сільської церкви // Українська родина. Родинний і громадський побут. – К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2000. – С. 251–255.
  3. Драган М. Українська декоративна різьба ХVІ – ХVІІІ ст. – К.: Наукова думка, 1970. – 182 с.
  4. Дяків О.В. Художні особливості декоративного мистецтва Західного Поділля ХІХ – ХХ ст. (Історія, типологія, стилістичні відміни) ): Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства: 17.00.06 / Інститут народознавства НАН України. – Л., 2007. – 210 арк.
  5. Зозуля Н., Астапенко Н. Церква святого Миколая (1817 р.) із села Зелене Гусятинського району Тернопільської області – К.: Інститут обдарованої дитини, 2017. – 24 с.
  6. Золотарчук Н. Запровадження процесійних хрестів та патериць: теологічний аспект // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені В.Гнатюка. Серія: Мистецтвознавство. – Тернопіль, 2012. – № 2. – С.202-210.
  7. Катрій Ю. Пізнай свій обряд! – Ню Йорк, Рим: Видавництво оо. Василіян, 1982. – 493 с.
  8. Клімашевський А.В. Облаштування інтер’єру дерев’яних церков Західного Поділля та Покуття ХVІІІ – поч. ХХ ст. (проблема асамблевості): дис. канд. мистецтвознавства: 17.00.06 / НАН України; Інститут народознавства. – Л., 2002. – 168, [228] арк., табл.
  9. Колодний А., Лобовик Б. Релігієзнавчий словник. – К.: Четверта хвиля, 1996. – 389 с.
  10. Кузенко П. Дерев’яні церковно-обрядові хрести Карпат ХVІІ – ХХ століть // Вісник Харківської державної академії дизайну і мистецтв. – Харків, 2017. – № 2. – С.47-55.
  11. Логвин Г. Культові споруди в Україні // Українці: Історико-етнографічна монографія у двох книгах. Книга 2. – Опішне: Українське Народознавство, 1999. – 544 с. – С.417-462.
  12. Логвин Г.Н. По Україні. Стародавні мистецькі пам’ятки. – К.: Мистецтво, 1968. – 464 с.
  13. Моздир М.І. Українська народна дерев’яна скульптура. – К.: Наукова думка, 1980. – 188 с.
  14. Пуряєва Н. Словник церковно-обрядової термінології. – Львів: Свічадо, 2001. – 160 с.
  15. Станкевич М. Українське художнє дерево ХVІ – ХХ ст. – Львів: Ін-т народознавства НАН України, 2002. – 480 с.
  16. Станкевич М. Хрест в українському мистецтві. Каталог виставки. – Львів, 1996. – 28 с.
  17. Степовик Д. Національні особливості храмовлаштування // Українці: Історико-етнографічна монографія у двох книгах. Книга 2. – Опішне: Українське Народознавство, 1999. – С. 463-485.
  18. Черемський П. Основні поняття літургіки. – Львів: Місіонер, 1996. – 159 с.
  19. Шамека К.І. Комплекс культових споруд з Західного Поділля (Тернопільська обл.) // Архів Національного музею народної архітектури та побуту України, оп. 5, спр. 29. – 55 арк.
  20. Щербаківський В.М., Щербаківський Д.М. Українське мистецтво: в двох томах з додатками. – Харків: Видавець Савчук О.О., 2015. – 472 с.

 

Ruslan Dubyna

(Kyiv)

COLLECTION OF WOODEN SUBJECTS OF CHURCH OBLASMING FROM TERNOPILSKY IN THE STOCK MARKET OF THE NATIONAL MUSEUM OF FOLK ARCHITECTURE AND LIFE OF UKRAINE

 

The article describes the characteristics of wooden objects of church arrangement from the Ternopil region of the XVIII – beginning тhe ХХ century, which are stored in the museum's storage facility and are exhibited in the interior of the architectural monument – the churches of the village Zelene Gusyatinsky district of the Ternopil region.

Keywords: church, church arrangement, iconostasis, throne, cross, lectern, candlestick, carving.

Коментарів: 1
  • Світлана

    Іконостас з Миколаївської церкви складається з двох різних іконостасів. Верхня частина рідна , з с. Зеленого, а намісний ряд і нижче з с. Волиці. Інформація зі слів покійного директора музею Миколи Ходаківського. І це добре видно. Іконостаси розписували цілі артілі, але такого різнобою в стилі вони не допускали.

Залиште свій коментар