"Loading..."

Особливості існування та збереження дерев'яної архітектури у сучасному культурному ландшафті Карпат

У статті на матеріалах експедиційних досліджень сіл Верховинського району Івано-Франківської області автор, використовуючи місцеву термінологію, детально розглядає технологію, поетапність та варіанти традиційного будівництва Гуцульщини, яке було гармонійно пов’язане з ландшафтом у минулому і його сучасний стан. Також звертає увагу на проблему гармонійного співіснування у селах традиційної народної архітектури та зразків новітнього будівництва. Аналізує сучасні трансформації, які відбулися у традиційному житлобудівництві (форми, матеріали, планування двору), які відрізняються від історичних. Вони значною мірою відображають сучасну естетику і смаки жителів сіл, але при цьому зберігають і певні традиційні елементи житла, мистецькі і національні традиції. Ставить проблему популяризації і втілення в життя, архітектурних проектів, розроблених проектними установами на засадах місцевого етнобудівництва.
Ключові слова: культурна спадщина (матеріальна), національні традиції будівництва, естетика культурного ландшафту.

Динаміка геополітичних процесів, які активно проявляються в ХХІ столітті актуалізує проблему існування традиційної спадщини в культурному ландшафті різних народів, визначає нове розуміння необхідності відтворення і збереження етнічних культур в умовах глобалізованого світу як вагомий фактор ідентифікації народу в умовах сучасності.
Застосування онтологічного підходу (культурно-смислового) до розуміння феномену традиційної культури пов’язане з розумінням в науковому середовищі необхідності збереження двох головних форм людського існування – унікального особистісного етнічного буття людини і світу національних культур, особливо в царині збереження традиційного укладу життя в головних його проявах: народна архітектура, мистецтво, фольклор тощо. І традиційна культура усвідомлюється багатьма вченими не тільки завдяки архетипам культури, але і значенням природного ландшафту, конкретного середовища існування. Актуальною в контексті зазначених питань постає проблема збереження традиційної культури етнічної групи українців – гуцулів, що проживають у високогір’ях Карпат і зберігають найбільш архаїчні і прадавні звичаї та стереотипи українців, архетипні світоглядні уявлення не тільки в традиційній духовній і матеріальній культурі, але і відтворюючи в побуті життя типовий культурний ландшафт регіону, збагачуючи при цьому народну архітектуру краю.
Джерельною базою для написання статті є первинно зібрані польові етнографічні матеріали, фотоматеріали автора у високогірних селах Бережниця, Дземброня, Криворівня, Голови впродовж довготривалого часу. Дослідження заявленої теми було предметом зацікавлення українських вчених в ХІХ-ХХ століттях: В. Січинський, В. Шухевич, Ю. Гошко, І. Могитич, П. Федака, М. Тиводар, Р. Сілецький, Т. Процев'ят, – що дало змогу прослідкувати динаміку цих процесів і визначити стан існування традиційної звичаєвості в регіоні компактного проживання гуцулів.
Актуальність теми визначається тим, що:
- народне будівництво є однією з найважливіших складових матеріальної культури етносу, де відображено його історичну долю, соціальні, виробничі і побутові відносини, а також міжетнічні взаємозв’язки, етнокультурне середовище.
- селянський двір впродовж віків виконував важливі функції в системі життєзабезпечення – захисну (житло) і виробничу (господарські будівлі), зберігаючи споконвічні традиції будівельної культури. У зв’язку з цим і виникає необхідність глибокого та всебічного вивчення й аналізу головних компонентів житлово-господарського комплексу.
- дослідження житлових та господарських будівель, типів і варіантів забудови селянського двору Гуцульщини, їх локальних особливостей актуальне також з погляду збереження матеріальної спадщини і культурного ландшафту Карпат.
- зазначений об’єкт народної культури становить великий інтерес і з погляду можливого використання багатовікового та багатогранного досвіду в cучacнiй пpактицi, в подальшому нaгpoмaджeнні будівельних знань, збереженні та розвитку історико-архітектурної спадщини в культурному ландшафті.
Верховинський район розташований у південній частині Івано-Франківської області, у найвищій частині Українських Карпат – це єдиний адміністративний найвисокогірніший район області, який повністю розташований на території карпатської гірської системи. Наприклад, гори, які оточують село Дземброню, знаходяться на такій висоті: г. Манчул – 2000 м, г. Дземброня – 1880 м, г. Смотрич – 1901 м, г. Степанець –1658м, г. Стайки – 1782 м, г. Степанець –1658 м, г. Кошарище – 1148 м, г. Степанський – 112 4м, г. Скорушний – 1551 м, г. Микулєска –1728 м. [1, с. 21].
Село Красноїлля розташоване на 800-метровій висоті над рівнем моря в оточенні гір: Лелькові, Широка, Плай, Магура, Синиця з вершиною Довбушанка (1186 м), Букв'єн. Гірські хребти Скупова (1578 м), Кринта (1358 м) захищають село від холодних Чорногірських вітрів, і створюють свій мікроклімат, де весна настає на декілька днів раніше, ніж в селах за хребтом і зима не є холодною [2, с. 24].
Заселення людьми цього гірського краю це багатовіковий процес. Досліджені села оточені пасмами гір, розташовані у вузьких міжгірських долинах, тягнуться довгим ланцюгом вздовж ріки чи дороги. Кожен оседок (двір) відмежований від сусіднього «хитарами» (границя), вздовж котрих покладені вориння («плоти», кам’яні «мури») [3].
Вплив національних традицій на специфіку забудови і благоустрою села залишається таким, який був в минулому столітті. Основна частина кожного села забудована сучасними адміністративними та громадськими будівлями, де є церква, школа, Народний дім, магазин, готель, вони, як правило, знаходяться в долині, поблизу ріки й основної дороги. Решта хат із поодинокими чи групами садиб формують менші чи більші присілки (кутки) і розкидані по горах, на різній висоті над рівнем моря.
Обабіч доріг по селах знаходяться різного часу каплички «на славу Богу», хрести, а в наш час додаються великі фігури «Матері Божої» у альтанках. Прицерковна територія, де традиційно розміщено кладовище, обгороджена, вхід через ворота. Велика різноманітність форм брам і фірток, але рідко де збереглися давні. У храмовому комплексі знаходяться дзвіниця, великий хрест. Гуцульський храм, який до цього часу завдяки природній колористиці й фактурі деревини гармонійно вписувався в краєвид, зараз завдяки застосуванню покриття даху бляхою є видимим на відстані багатьох кілометрів. Недоліком є те, що деревина під таким покриттям не дихає і поступово втратиться – це є загрозою на даний час. Процес природної циркуляції вологи між деревиною та навколишнім середовищем стає обмеженим. Церковні громади, зрозумівши такий недолік, починають відмовлятися від такого покриття, знімають і повертаються до ґонтової покрівлі.
Над дорогами, стежками трапляються криниці, їх доводиться бачити як по долинах, так і у верхах. Копають вручну, обмуровують зібраними в річці кам’яними плитками, зверху роблять з дерева обрубини (цямрини). Інколи біля криниць трапляються дерев’яні жолоби для напування худоби.
Центральна дорога у гуцульських селах тягнеться паралельно течії річок. В залежності від ширини долини хати розміщені інколи по одну сторону ріки, інколи по обидві сторони. Доїзду до високогірних садиб немає, є частково вулиці для проїзду між присілками, які в минулому використовувалися для переганяння худоби, овець, вони кам’янисті і важкі для проїзду. Найдоступніші для гуцулів шляхи – це плаї (піші, кінні стежки), які проходять полонинами, лісами. Для скорочення дороги гуцули ходять стежками, які йдуть напрямець через оседки, інколи поза хатою, інколи через двір, з постійними перелазами на кожній огорожі.
Посеред царинок видно «оденки» (копиці) з сіном, обведені навкруги «оплотом», зробленим подібно до плотів, щоб маржина не скубла сіно.
В селах Голови, Дземброня, Бережниця, Красноїлля, Криворівня, доводиться бачити двори в присілках на далекій віддалі один від другого. Багато поодиноких дворів розміщені на далекій віддалі від центру села. Поодинокі двори, як правило, до цього часу знаходяться там, де орні землі покриті каменем, тому тут лише пасовища.
Трапляються згруповані садиби у присілках, де господарі мають одне і те ж прізвище, хоч не завжди вони є родичами. Але в наш час спостерігається поступове залишення людьми присілків, що розташовані високо в горах. Важкі умови життя й відсутність транспортного сполучення призвели до відпливу людей у долини. Куткам у досліджених селах надавали назви від потоків, над якими вони розташовуються, від навколишніх гір, лісів, річок, прізвищ засновників – перших поселенців, від характерної ознаки місця.
Типи забудови двору, збереження і відтворення його в наш час.
У досліджених селах переважає традиційний відкритий двір з хатою і господарськими будівлями для худоби (стайні, хліви), для свині (саж), для зберігання харчових продуктів, різних предметів побуту (комори, пивниці із підвалом, окремо розташованою коморою) із оточуючими їх: криницею, озницею (земляна піч), городом, садом, пасікою, пасовищем, лукою для косовиці – великими копицями сіна і все це обгороджувалося і до цього часу обводиться плотом. Господарчі будівлі в досліджених селах розташовуються паралельно до хати; Г – подібно («хата з критим переходом» або без певної системи.
А замкнутий двір («хата в брамах», «брами», «ґражда», «хата з ґраждою» залишився високо в горах в с. Криворівня – одна з них під горою Ігрець (господарство Марусяків), а друга – під горою Довбушанка (господарство Пунтяків). Також є реконструйована нова хата-ґражда Параски і Івана Харуків на присілку Заріччя у с. Криворівня.
Двори (гуцульський оседок), з хатою та господарськими будівлями у всі часи старалися розташовувати до півдня, й водночас так, щоб передня сторона хати була захищена від вітру, тому що вона була єдиною, яка має вікна. Дотримуються двох напрямків у розташуванні хат – південного і південно-східного. До оседку, там де збудована хата, входять через хвіртку, а в’їжджають через ворота, які знаходяться перед хатою.
Хата виконувала і продовжує виконувати і в наш час у дворі домінуючу роль. Другою за величиною будівлею була і залишається стайня, вона має по боках і ззаду хліви, або хліви оточують її лише з одного боку і ззаду. Оскільки зернові культури не вирощуються у великій кількості, то у дворах немає стодол. Найменшими будівлями у дворах є окремо збудований саж і на підвищеннях пивниці (погріб). На сьогоднішній день ознаки традиційних обійсть поодиноко збереглися «по верхах» у високогірних селах Бережниця, Дземброня, Красноїлля.
Гуцульські оседки розкидані по схилах гір, на рівних хребтах, на пагорбах, де тільки можна на рівному, сухому або захищеному горбочками місці побудувати хату.
Всі оседки до цього часу обгороджені плотом із колених смерекових ворин (горизонтальні довгі жердини) і двох вертикальних високих кіль вбитих у землю (кіля одне вище – 5-6м, а друге – коротше). Кілє, як правило, заготовляли із молодих смерек, які обрубували від гілок (суччя) і повністю обтесували кору. Разом із великим колом клали «май низький, ув’язували їх плетеними із смерекового сука гужвами, щоб трималися докупи. Воно могло стояти років 40, бо у давні часи люди знали коли рубати дерево, будь-коли не рубали і нам від старших перейшли ці знання. «Гужви робили «з гаджучки» – невелика смерека, її пекли на вогни, вона ставала м’якша, добре гнулася і нею обкручували кілля, вориння, вона була палена і трималася роки, роки, а для переходу такого паркана робили перелаз» [4]. Внизу перелаз має із каменю або дерева підніжжя.
Горизонтальні довгі жердини звуться воринє, їх укладали по довжині так, щоб одне опиралося поверх на друге, тому утворюються вугли і такий пліт має вигляд ламаної лінії (зигзагоподібний). Таке воринє можна розкладати для проходу. Вориння обтешували, щоб стовбур не гнив.
У наш час такі плоти трапляються рідко, тепер вздовж доріг кладуть штахети із тонких дощечок.
Маржину і тоді і тепер гонять на пасовище вздовж обгороджених плотами широких доріг – «сутки», такими сутками гуцули їздять возами, машинами. Впоперек суток ґазди закладають воринє, яке при потребі можна розібрати, наприклад коли їдеш конем, або несеш якийсь вантаж. У таких плотах рідко трапляються ворота.
Подвір’я викладається великими пласкими кам’яними плитами, це практично, коли випадають опади. «Люблять у нашому сел заселювати (вистеляти) подвір’я, доріжки каменем, тому що межи ним не росте трава, зі скал навозили таке велике каміння», – розповіла у с. Дземброня Ілюк Марія Олексіївна.
Перед хатою садили і продовжують у наш час садити зільник, у якому ростуть квіти: полин, дев'ятисил (андомарія), буш-дерево (боже дерево), братки, рута, чорнобривці, ромашка, лілії.
Недалеко від хат садять фруктові дерева, невеликі городчики, городці, «грєдки», у загороді ставлять вулики (пасєка) [5].
Розвиток гуцульського житла. Заготівля дерева на будівництво.
Хати у ХІХ – ХХ ст. будували із доступного матеріалу – із хвойного дерева: смереки, ялиці, кедрової сосни, який рубали в навколишніх лісах, що належав великим власникам (приватним або державі), рідше – сільській громаді чи окремим господарям. Важливо, щоб дерево було здоровим. «Перед заготівлею деревини ішов до лісника, у нього були старі карти, він знав який ліс застарий, казав рубати той ліс, що ще діди садили» [6]. Таких традицій дотримуються і в наш час, знання передаються із покоління в покоління, змінилися лише знаряддя, якими заготовляли, транспортували ліс із гір на подвір’я та обробляли деревину для будови.
«Заготовляти починають в грудні, коли є моцним дерево, літом не рубають, його черви швидко знищат. Можна рубати у серпні – воно легке тоди, але найліпше взимі. Приходили до лісу, постукають сокирою (обухом) по дереву і слухають: як воно дзвенить, то брали його, а коли глухо віддавався звук, то воно було дуплаве, таке не брали. Гарне дерево росте на кам’янистій землі, смерека любить на камені рости, тоди вона тверда, добра до будови. Орієнтуються по товщині чи воно старе, чи ні» [7].
«Місяців два заготовлялють ліс на хату, двоє рубают, один обробляє, двоє возять його к хаті саньми. Далеко в горах рубаємо, видите всі села в горах і лісах розкидані. Діди знали якого місяця і днини рубати і нас учили. Починали переважно раньою весною, коли ще ліс без соку стоїт. Все будували із великої, моцної, старої (50-80 літ) смереки. Є по лісах ялиця, але з неї не будуют, то сире, вогке дерево (пусте)» [8]. Не брали дерево, яке має поздовжній приросток, розсоху – це коли із стовбура виростає дві великі моцні гілки, а також те, що бив грім, яке має сук у дереві (кажуть, що воно прокленене).
«Ще наші діди нарубували, підрубували дерево сокирою, а пилою спилювали, бардою тесали широкі трами на мости (трами – це широкі чотиригранні балки для побудови мостів). Надрубуючи, визначали куди воно має падати і підпилювали навкіс під 30-45° зверху – вниз. Урубували дерево на будову скоро, але потім ризуєш-спускаєш потроху цапінами, якщо від хати далеко і високо, то довше часу йде на заготівлю лісу. Двоє чоловік ставало по краях ковбка і легенько спускали, третій ззаду піддавав, підважував їм тот ковбок. Взимі з верхів звозили корчугами (саньми) і кіньми. Клали краї ковбків до пів метра) на корчугу, зверху ланцом обланцовували, а весь стовбур дерева тягнувся по снігу» [9].
«Чуфлинки забивали у дерево та кіньми тігли (тягли). «Сапінами» (цапінами) підважували двоє чоловік і так стягували вниз. Кіньми і саньми вивозили із лісу нарубане, а де не дається кіньми – на плечах виносили. Планкачем тесали платви на обрубини, підвалини. У лісі в зимі дерево не корували, воно мерзле було. Притягали к 'хаті, вітер теплий прийде, тогди відпускає кору і тогди корували. Коли вітер теплий, а воно всередині замерзло, тогди легко кору знімати. Мусіли то знати» [10]. Можна і із сирого дерева складати стіни, але в зрубі воно почне сохнути, усихає, сідає. Виведені стіни «мшили» (утеплювали мохом).
«Діди тесали дерево бардами, але вони тяжкі для рук. Коли вистоїться дерево і стане сухим, то у зрубі воно уже не всихається. Пилою трачкою колоди розрізали пізніше, а у давнину навпіл розколювали дерево клином, який забивали у ковбок. Кололи протісся клиням, яке робили із твердого дерева «єсеня», бука. Клин забивали у торець, від нього утворюється щілина, потім колять далі і далі, аби воно си розходило на дві половини» [11]. Плахи колоти краще сирими. Розколені слупи з одного боку випуклі, з іншого – плоскі, їх називають протесами. В наш час змінилися будівельні інструменти по заготівлі, обробці деревини, набагато легше рубати електропилами, розколювати і розпилювати стовбур.
Місце для побудови хати кожен вибирає ретельно «про придатне місце, добре і благословенне, призначене під таке будівництво, першими дізнаються домашні тварини, корови, мурахи. Тому пильно стежать, де любить відпочивати худоба або де є мурашки, бо саме там добре місце для майбутньої хати. А тоді на тому місці най ґазда або майстер розпалить ватру і біля неї засне: якщо його сон буде добрим, спокійним, особливо, якщо йому насниться худоба – це підтвердження хорошого вибору під хату. Аж тоді на цьому місці закопують освячений і обкурений кадилом смерековий хрест» [12, с. 251].
Вибираючи місце під хату, у всі часи «дивилися де сухіше, де немає багна, на твердому місці ставили будову, щоб деревина не гнила. Хатні вікна орієнтували на схід, щоб подовше було світла і тепла від сонця. Дивилися де спит на землі худоба – то дороге місце». По гірських селах худоба не заганяється на ніч у стайні, цілу ніч вона пасеться, особливо у спекотні дні. Напасаючись, вона аж перед ранком лягає відпочити, вибираючи гарне місце. Це і було показником для людей, які хотіли будуватися.
Коли починають будувати, то треба все «вирихтувати» (підготувати): плахи, підвалини, обрубини, чопи, камінь на фундамент.
«На чотирьох кутах, часто на тому місці, де викорчовували коріння, копають чотири ями, два метра вглиб і півметра вшир. У ті ями «засипають валуни і каміння, котре часто приносять здалека, з потоку, а часом – з розбитої чоканом підземної скали». Їх міцно вбивають довбнею (великий дерев’яний молоток). Забивають таким чином, що виникають ніби чотири кам’яні стовпи, котрі міцно сидять у землі і трохи видніються над землею. На них стають (кладуть) тесані підвалини хати, під котрі згодом рівно і симетрично у кілька рядів підкладають кам'яні плити» [13].
Якщо місце під будівництво нерівне, то площу під хату, комору, стайню вирівнювали фундаментом із каменю – найвищий від 1-1,5м, інколи по кутах клали великі валуни, а потім підкладали під підвалини камінь, інколи фундамент скріплювали глиною, додаючи січену солому (це у пізніші часи робили так фундамент). «Фундаментом з каменю вирівнюють весь пляц під хату, ніхто бульдозером не знищує ландшафт, не знімає шари грунту. Привозять його із потоків (він не тігне вологу). Під фундамент вибирають невеликий, а сухий камінь, він не «пукає» (не розламується – цілий), тривкий». Чи рівне місце визначали так, наливали у миску води, ставили на фундамент і дивилися, де треба додати. І лише після цього на рівний фундамент клали підвалини» [14]. Зараз користуються будівельними інструментами.
Підвалини
«Підвалини краще класти із дуба, але вони тут не ростуть, тому все будують із твердої смереки. Їх вкладають на кам’яний фундамент. Намоченим чорним шнуром у сажу відбивали на підвалинах рівні смуги і тесали з чотирьох сторін сокирою на землі, вона була, як правило, чотириграна, гранчаста. «Підвалини до нижнього вінця ущільнюють, утеплюють, припасовують сухим мохом («мшили»), так робимо і зараз» [15].
Старший майстер у всі часи був важливою людиною на будівництві, його вибирає господар з поміж односельчан «він, коли зачинає закладати підвалини, то четверо будівельників сідают по вуглах хати, вклякають, моляться і слухають, який знак, яке знамення для щастя призначення хати з'являться хоч здалека. Старший майстер уставає, бере свою сокиру, рубає підвалину і слухає, що почує у цей момент: десь піє когут (півень), котюга (пес) гавкає, худобина реве, слухають що чути, а тоді різко кладут і замикают підвалину» [16].
Вважали, якщо чути лагідні голоси, тихе іржання коней, зариче худоба або повіє ніжний і тихий вітерець – це обіцяє щастя і благословення. Але недобре, як долітають неприємні голоси і звуки: свист вітру, громи, крики, гавкіт пса. Тоді ґазда просить старшого майстра або віщуна, аби він відвернув намагання злих сил.
Старалися до обіду все зробити, а починали раненько і обов’язково у чоловічі дні, у вівторок, четвер, субботу. «У переступний (високосний) рік закладати будову не можна» [17].
У той день, особливо по обіді, після того, як поставлять підвалини, більше вже ніхто не працює і починається святкування з музикою і танцями на честь заснування нової хати.
Коли хату починають будувати («в’язати»), то у чотирьох кутах підвалини «видовбуваємо ємку і туди закладаємо на щєстя: свячену воду, зілячко, зерно, гроші, повісмо, все кропимо свяченов водов, таких звичаїв притримуються і зараз. Кладуть лише там, де хата, а де хороми (сіни), комора – не кладимо. До 20 см виходять підвалина на кутах із зрубу. Зав’язавши підвалини, розмічають де класти слупи на двері одвірки «зайти і вийти – це коротка суть людської долі», у тих місцях забивають на підвалині чопи, укладають слупи на двері, підігнавши до верху (80см) три або чотири плахи, кладуть слупчики на два вікна. Між двома одвірками дверей кладуть поріг, в нім видовбують ямку, куди вкладають двері – нижній кінець. У давні часи у суцільному «острубі» (зрубі) прорізали два вікна на чоловій стіні, але то гірше, воно кривилося, перекошувалося. Заклавши слупи на вікна, кладуть стіну вище» [18].
Давніші вхідні двері робили із двох широких дощок, коли була вона вужча – із 3-4дощок, «зарізували з хором (сіней) дві шпуги аби вони моцно тримали дошки (одна вверху, а друга внизу), щоб вони не гнулися, коли дошки почнуть всихатися». Давні двері трималися на дерев’яній жердині, яка закріплювалася внизу у видовбане гніздо і у привертку – зверху. Великі дерев’яні замки у таких дверях були «моцні», засувалися і відкривалися зовні за допомогою дерев’яного ключа. Відкривалися вони досередини, а хатні двері відкривалися назовні у хороми [19]. У наш час всі ґазди двері купують, рідко хто замовляє сільським столярам.
Раніше вікна були невеликі, тому що вирізалися вони по висоті однієї балки, мали вигляд видовженого прямокутника й лише з часом ставали вищими, ширшими і це викликало доцільність застосування віконної рами на чотири маленькі шибки «христачкі» (+), розміром – 60 на 50см, самі великі були розміром 60 на 70см [20]. Вони гармонійно вписувалися в екстер’єр хати, а зараз купований склопакет набагато більших розмірів і не завжди гармонійно поєднується з загальним видом хати.
Робітників треба весь час підтримувати у доброму настрої, щоб вони, як гуцул каже, не в’язали в зруб нещастя («лихо зав’язати»). «Раніше, коли починали будівництво хати, то освячували і закопували хрест і лише по закінченні будівництва його викопували і зберігали під дахом хати» [21], зазраз так не роблять.
Виведення стін
Стіни складали в ХХ ст. у зруб «оструб» різними техніками: «у вугли», «у каня», «у замок», у «гуцульський вугол», «німецький вугол» («ластовиний хвост»). Тепер будівельники володіють лише одною найпростішою технікою виведення зрубу, втрачається розмаїття володіння різними техніками.
Нижній вінець до підвалини кріпили тиблями на віддалі до 2 метрів, утеплювали зруб сухим мохом. Щоб стіна виводилася рівна слідкували при допомозі «вутки» – цей простенький пристрій має довгий шнурок, який викінчується важким металевим дзьобиком, його підвішуєш, він опускається і допомагає робити рівний вугол у зрубі. По всій довжині зруб кріпився прихованими замками – це коли у нижньому протесі був жолоб, а у верхньому – зуб, його не видно, бо він усередині протесу» [22].
По тому, як зв’язані зруби, видно чи хату складав терплячий і вміючий майстер, котрий із окремих протесів склав монолітну стіну, чи недбалий майстер, який поклав зруб як-небудь [23].
Дерево вкладали плоскою стороною до середини, яку старанно гемблювали, щоб поверхня була гладенькою, такі стіни потім легко було мити теплою водою і натирати соком від квашеної капусти – стіни від того зберігали довше світло жовтий колір [24].
Стеля, сволоки
В минулому ХІХ ст. стелю робили лише над житловими кімнатами й коморами, над хоромами її не робили. Вона була незалежна від несучої конструкції даху. Несучі конструкції – сволоки тримали лише вагу стелі. Зав’язавши оструб поверх нього кладуться сволоки, поперечний сволок зарубується у оструб, де він виходить назовні понад вікнами на ґанок. Три-чотири сволоки лягають на поперечнім, а зарубані їх кінці лягають на оструб. Зі споду середній поздовжній сволок, часто прикрашали поверхневим різьбленим орнаментом у вигляді хреста і солярних сонячних знаків [25]. Сьогодні рідко хто собі різьбить.
Вигляд і конструкція дахів
Верхній вінець у зрубі («острубі») називають обрубина, обрубена, вона завжди чотиригранна. Чим далі була висунута понад краєм бокових, передньої стін обрубина і нижні виступаючі кінці кроков, тим більший навіс утворювався над стінами, перетворюючись таким чином у широкий ґанок. «Така виступаюча стріха захищала оструб від опадів». Інколи вони були висунуті на такі далекі віддалі від стіни, що їх потрібно було підпирати, утворювалася ґалерея перед чоловою, а у пізніші часи і по бокових стінах хати.
Найдавніші, знані із ілюстративних і писемних матеріалів, дахи гуцульських будівель нічим не нагадували типових, стрімких дахів, які ми бачимо зараз по селах Верховинщини. Ці дахи найчастіше були двоскатними, з невеликим нахилом, покриті дранкою або «шматками смерекової кори». Покриття додатково укріплювали паралельними до гребеня даху жердинами, їх прив’язували до лат, а інколи «прикладали плоским камінням».
Класичний для Гуцульщини фронтонний дах відомий з початку ХІХ ст.
Дах має кроквенну будову (найчастіше укріплену стропильними балками – «бантина»). Вертикальні трикутні вершини – причілки даху оббивали дошками.
Дах покривали колотою смерековою дошкою – ґонтами, їх прибивали дерев’яними чопами, дерев’яними кілками, а не «металевими цвєчками (гвіздки)». Не кожна смерека була придатна для виготовлення ґонту, треба було знайти серед дерев відповідну смереку.
Своєрідною гордістю було покрити дах як найменшою кількістю рядів (шарів) якнайдовшої дранки. Інколи гонтини внизу стинали і вони гарний мали вигляд, наближений до риб’ячої луски.
Дах охороняє хату згори і з боків, він стрімкий, щоб добре опирався вітру і струшував сніг, град, дощ, ззаду дах інколи ледь не сягає землі. Основний масив даху спирався на зруб. Дашки над хлівами (притулами) були продовженням заднього і бічних просторів і мали свою власну із крокв конструкцію, кут нахилу цих дахів був завжди меншим від нахилу простору основного даху.
«Завершували будову «квіткою» – це по-весільному вбране смерекове деревце, вбране яскравими волічками, стрічками і кольоровим папером.
Приступці перед хатою завжди були дерев'яні, робили їх дуже часто. Кам’яні приступці були тоді, коли був високий фундамент. Незважаючи на майже цілковиту зміну забудови протягом останніх десятиріч, вигляд дворів на Гуцульщині залишився незмінним.
На присілках високо в горах хату ще по обидва боки і ззаду оточують господарські забудови з дахами, нижчими від самої хати, котрі спадають назовні. Вони туляться до основи хати, а вона наче спираючись на них боком даху, бере їх під свої крила і тулить до себе. Тому ті крила називають притули. Будови щільно прилягають до хати, творячи монолітну архітектурну будівлю. У наш час у долинах хата все більше перестає виконувати домінуючу роль будови у дворі, тому що під одним дахом з хатою перестали будувати господарські приміщення. Хати стали коротшими, зруб став вищим, вікна більшими, змінилася система обігріву приміщень у будинку, тому відпала потреба прибудови навколо хат допоміжних приміщень (притул), які раніше відігравали важливу теплозахисну роль.
По багатьох гуцульських селах було багато майстрiв по будiвництву дерев'яних хат. Подекуди дерев'янi хати заготовляли на мiсцях i перепродували, перевозили i складали вже готову будiвлю, ґражду чи стайню [26]. В наш час будують з іншого матеріалу, але, як тільки трапляється можливість зводити стіни із дерева, ніхто не відмовляється.
Традиційна гуцульська дерев’яна архітектура минулих століть відзначалася чистотою й простотою просторових форм. Первісне оздоблення, зроблене теслями, стосувалося лише конструкційних елементів: профілювання кінців балок зрубу на яких лежав висунутий навіс над передньою стіною хати, оздоблення кінців крокв, стовпів, які підтримували навіс, стовпців хвіртки на ґанку.
Наприкінці ХІХ ст. з’явилися декоративно вирізані карнизи навколо вікон, інколи верхня смуга ґонту відзначалася декоративним зрізом. У наш час дахи почали покривати блискучою бляхою. За допомогою штампування й вирізування узорами, вона стала елементом різноманітного декорування. Нею покривають стіни будинків, церков, дерев’яні каркаси придорожніх капличок, криниці, інколи виготовляють огорожі.
Для покриття використовують цинкову та алюмінієву бляху різної товщини, різні кольори м’якої бітумної черепиці. Із тоншої бляхи, яка є м’якою та легкою для обробки, вирізають різноманітне мереживо, яким прикрашають навіси дахів, ринви, зливні труби, наріжники будинків. Товстіші листи, якими покривають стіни, декорують штампуванням, зісподу різноманітними геометричними фігурами, рослинним орнаментом, а для церков – релігійними мотивами.
Спостерігаємо, що із зміною будівельного матеріалу гуцули поступово відходять від традиційного застосування архітектурних форм й оздоблення. Раніше слава гуцулів-різьбярів линула далеко за межі Гуцульщини, а зараз роль теслярів з кожним роком зменшується, тому що зменшується будівництво хат із дерева, втрачається культурна самобутність краю. Тому сьогодні актуальним постає питання збереження унікального традиційного будівництва гуцулів в регіоні, який формувався впродовж довготривалого часу і враховував культурний ландшафт високогір’я Карпат і збереження для нащадків традиційну техніку будівництва. Народна культура в регіональному його втіленні повинна виконувати етнодиференціюючу функцію: дати можливість зберегти в свідомості людей унікальність і неповторність етнічної культури в природному ландшафті, поєднуючи традиційну спадщину і сучасну трансформацію в свідомості регіону і таким чином збагачувати культурний здобуток людства в умовах глобалізації.

Список використаних джерел та літератури
1. Гайова Є.В. Звіт про науково-пошукове відрядження у Верховинський район 9-17 серпня 2009р. – С. 21.Арх.№7 за 2009р.
2. Гайова Є.В. Звіт про науково-пошукове відрядження у Верховинський район 9-17 серпня 2009р. – С. 24. Арх.№7 за 2009р.
3. В. Шухевич. Гуцульщина. Ч.1. – Львів, 1909.
4. Записано автором в с. Дземброня від Могурук Дмитра Олексійовича 1937р.н.; та у с. Бережниця від Юсипчук Василя Івановича 1924 р.н.
5. Записано автором в с. Бережниця від Максим'юк Ганни Миколаївни 1916 р.н.
6. Записано автором в с. Дземброня від Могурук Д.М. 1937 р.н.
7. Записано автором в с. Бережниця від Павлюк Луки Миколайовича 1927 р.н.
8. Записано автором в с. Дземброня від Кречуняк Олекси Юрієвича 1937р.н. та у с.Криворівня від Якіб'юка Василя.
9. Записано автором в с. Бистрець від Білак Миколи Івановича.
10. Записано автором в с. Криворівня від Якіб'юка Василя.
11. Записано автором в с. Бистрець від Білак Миколи Івановича
12. С. Вінценз. Хата. - С. 251., Вінценз, С. На високій полонині / С. Вінценз. - Львів. : Червона калина, 1997.
13. Гайова Є.В. Звіт про наукове відрядження до Верховинського району 9-17 серпня 2009р. Арх №7. За 2009 р.
14. Записано автором в с. Бережниця від Галасамюк Василя Петровича 1932р.н.
15. Записано автором в с. Бережниця від Галасамюк Василя Петровича 1932р.н.
16. Записано автором в с. Дземброня від Кречуняк Олекси Юрієвича 1937р.н. та в с. Бережниця від Матаржук Івана Івановича 1957р.н.
17. Гайова Є. Звіт про наукове відрядження до Верховинського району 9-17 серпня 2009р. Арх.№7 за 2009 р.
18. Записано автором в с Криворівня від Якіб'юк Василя.
19. Записано автором в с. Дземброня від Кречуняк Олекси Юрієвича 1937 р.н.
20. Записано автором в с. Бережниця від Павлюк Луки Миколайовича 1927р.н.
21. Р.Ф. Кайндль Відень 1894 р. Гуцули: їх життя, звичаї та народні перекази.
22. Записано авторм в с. Бережниця від Галасамюк Василя Петровича 1932 р.н.
23. Записано авторм в с. Бережниця від Павлюк Луки Миколайовича 1927 р.н.
24. Записано авторм в с. Дземброня від Палійчук Івана Івановича 1915 р.н.
25. Записано автором в с. Бережниця від Сем'єн Михайла Миколайовича 1919р.н.
26. Записано автором в с. Бережниця від Галасамюк Василя Петровича 1932р.н. та Сем'єн Михайла Миколайовича 1919р.н.

Eugenіа Gayovа
(Kyiv)
FEATURES OF EXISTENCE AND MAINTENANCE OF TRADITIONAL WOODEN ARCHITECTURE ARE IN THE MODERN CULTURAL LANDSCAPE OF CARPATHIANS

In the article on materials of expeditionary researches of villages of Verkhovyna locality of the Ivano-Frankivsk district author, using local terminology in detail, examines technology, stage-by-stage and variants of traditional building of Gutsulchshina, that was harmoniously related to the landscape in the past and the modern state. Author pays attention to problem of harmonic coexistence in the villages of traditional folk architecture and standards of the up-to-date buildings. It is analysed modern transformations that took place in the traditional housing (forms, materials, planning of court), that differ from historical state. This style represents modern aesthetics and tastes of habitants of villages largely, the traditional elements of accommodation, artistic and national trates. Reseacher is emphasized the problem of popularization and preservation the landscape and tradition of architectural projects by worked out on principles of local ethnicbuildings.
Keywords: cultural heritage (material), national traditions of building, aesthetics of cultural landscape.
Коментарів: 0
Залиште свій коментар