У милому в українській хаті не було переметів зайвих чи випадкових: кожна річ була на своєму регламентованому місці, перевіреному часом та досвідом господарювання. Рухомих меблів було обмаль: стіл, ослін, скриня, колиска, хатня діжа, яка була в кожній оселі.
     Крім загальновживаної в мові назви діжа чи діжка, на Поліссі казали: «дєжа», «пікна діжа», «хлібна діжа», «пікална діжа», «пьєкална дь’єжа», «п’їкальна діжа» тощо [4, с. 150], [16, с. 1049-1050].
     Зрозуміло, що призначення діжі було – вчиняти тісто, або як казали в народі – «народжувати хліб». На сьогодні достовірно невідомо, коли діжа увійшла в побут українців, зокрема і поліщуків. Впевнено можна стверджувати, що цей виріб з’явився, коли людство навчилося вчиняти кисле тісто. Найдавніші історичні дані про замішування та заквашування тіста, у спеціальних «дєжах», знаходимо ще у княжі часи, починаючи з ХІІІ ст. Про що є записи у Патерику Києво-Печерського монастиря [19, с. 818].
     За формою діжа було конусоподібної або циліндричної форми, зі вставним дном та віком. Найкращим матеріалом для виготовлення діжі був дуб. Проте він був дорогим матеріалом та досить важким в обробці, тому з нього переважно робили дно. На клепки брали сосну, смереку, липу, клен, явір. «Соснові клепки, дубове дно» - говорили в народі. Таке поєднання, на думку селян, сприяло кращому сквашуванню тіста [4, с. 150]. Від породи дерева залежав і смак майбутнього виробу. Тому ніколи не виготовляли діжу із верби, оскільки тісто буде гірчити. В деяких регіонах Полісся дозволялося виготовляти діжу з дерева, в яке влучила блискавка [18, с. 45]. Вірили, що тісто буде краще сходити, коли діжу виготовити в один день із сосни, битої блискавкою [16, с. 1049]. Натомість на Волині таку деревину «громобой» не використовували для господарських потреб, вважаючи її «нечистою» та небезпечною [10, с. 41–42]. Як і всі важливі роботи майструвати діжу починали на «повню», себто напередодні нового місяці – «щоб завжди тісто сходило», «щоб усього було повно» [17, с. 428].
     За кількістю клепок діжа була жіночої або чоловічої статі. Перша - це «діжа», «діжка», «дєжка», друга – чоловічого роду: «діж», «діжун», «дєжун». Вірили, що в останньому випадку – хліб не вдаватиметься. Тому як купували, вибирали діжу з парною кількістю клепок.
     На відміну від більшості регіонів України на Поліссі діжі були без ручок врівень з віком [4, с. 160]. Виняток становила Волинь, де діжі були на трьох ніжках «лапах». Скріплювали її обкорованими обручами з ліщини, з’єднаними в замок. Діжу неодмінно накривали «віком» - «щоб нечисть не лізла» [17, с. 428]. За формою це кругла кришка стягнута обичайкою з дертої ясенової дошки, кінці якої з’єднані у замок. Між собою вони утримувалися поперечною дощечкою на дерев’яних кілках [4, с. 150].
     Діжі надавали велику знакову силу. Цим зумовлена і значна кількість звичаїв, вірувань, заборон та уявлень, яких дотримувалися під час її виготовлення та використання.
     З діжею поводилися обережно, з повагою. Її наповнену тістом ставили на столі чи лаві, на покуті, накривши спеціальним рушником «надіжником». Інколи діжу ставили на лаві біля ліжка, а білоруси – на кожух чи сіно [20, с. 98]. Зазвичай з покуті діжу ніколи не прибирали: «Навіть, коли приймають гостей і сідають за стіл, діжа стоїть на своєму місці» [4, с. 150]. За віруваннями той, хто глумиться над пікною діжею, неодмінно захворіє на пропасницю (лихоманку) [10, с. 40]. Це свідчить про глибоко шанобливе ставлення до останньої.
     Господині завжди тримали діжу в чистоті: її стінки шкребли ножем. Звідси й приказка: «Діжа, діжа, треба тобі віхтя і ножа». Вишкребене тісто називалося «пошкрібушка» або «пошкребуха» [4, с. 150]. Хліб, який випікали із нього називали «вишкребок» [7, с. 136]. Із середини діжу натирали цибулею та сіллю, випарювали окропом. Чоловікам це робити категорично заборонялося. «Якщо чоловік заглядатиме у пікну діжу, то не будуть рости борода й вуса» [17, с. 428]. Що було важливим серед українських чоловіків та парубків.
    Щоб діжа не розсихалася в неї налили воду «розмочували діжу». Перед замішуванням тіста цю воду виливали до помиїв корові чи свині, або додавали до борщу, коли закінчувався буряковий квас [10, с. 44].
    Кращою українці вважали стару діжу, оскільки за народними віруваннями вона «привикла» до хліба [10, с.42]. З раціональної точки зору це можна пояснити тим, що стара діжа була добре «проквашена» тобто, за час використання на її поверхні накопичилося багато корисних дріжджових грибків, сприятливих для гарного та швидкого сходження тіста.
      Перед першим замісом тіста, нову діжу господині виносили до криниці, наповнювали водою та поїли з неї корову [17, с. 428]. Також на добу наливали гарячу воду із запареною гречаною соломою або половою, щоб зник запах природнього дерева «Щоб витягло смолину, щоб не смерділо» [13, с. 25]. На Волині куплену діжку «підкурювали»: миску або горщик із жаром ставили на поріг, всипали житнього борошна, гусячого пуху і восківниці та накривали зверху пікною діжею – щоб постояла так декілька хвилин [17, с. 43]. Опісля діжу потрібно було «завести». Найчастіше для цього брали залишене старе кисле тісто з попереднього замісу або ж заливали шматок сухого хліба водою та чекали поки він вкисне. Перш ніж замісити в хаті прибирали, вдягали чистий одяг, замикали всі двері та вікна. Перед роботою та опісля, діжу обов’язкове хрестили, лили святу воду, кидали дрібку солі та читали «Отче наш». [7, с. 136], [13, с. 25].
     Поліщуки вірили, що хліб у діжі не вдається, якщо її понюхала свиня, кіт чи собака; хтось зурочив (Західне Полісся); чи пекли хліб у п’ятницю; чи діжу перескочив кіт (Волинь). Після цього діжу обов’язково очищали, тобто підкурювали свяченими травами; ставили на поріг догори дном з устромленим ножем, тричі зливали по ньому на дно окріп, примовляючи: «Як тебе запарила, так тебе і відпарюю». Опісля тричі вдаряли по діжі старою мітлою, лякаючи її, що будуть бити до тих пір доки не виправиться [10, с.    255].

  "Пікна діжа"

     З давніх-давен сусіди намагалися жити злагоджено і дружно. Багато чим ділилися та боргували один у одного. Проте за звичаєм, пікну діжу ніколи не позичали: «бо добро і достаток може покинути господу», «бо хліб переведеться». В таких випадках радше пускали до себе сусідку спекти хліб, але діжу з подвір’я не виносили.
     Пікна діжа в житті народу мала не тільки утилітарне призначення, її наділяли сакральними властивостями, застосовували у сімейній обрядовості: весільних, родильних рідше поховальних обрядах, вхідчинах, у ворожіннях проти граду, грози та пожежі, народній медицині тощо [16, с. 1049].
     Під час весілля на Середньому Поліссі побутував звичай, за яким наречена, приїхавши до свекрухи, злізши із воза, мала стати на діжу: якщо згодом виявлялося, що молода не чесна то в майбутньому «сім літ не буде хліб родити» [10, с. 43]. Тож, якщо невістка ставала на діжу музики грали весело і весілля продовжувалося. Якщо ж ні – все зупинялося, а молодій виносили діжку в якій солили м'ясо [3, с. 54].
     З діжею, застеленою кожухом, на якому лежав хліб, намазаний медом, вітали молодих [7, с.135]. Під час весілля наречених обводили навколо пікної діжі. На віку, виносили коровай, а також хустку для покривання молодої [5, с. 160]. «Щоб молода була гарною господинею» її висаджували на діжу [17, с. 428].
     Під час випікання короваю, шишок та іншого весільного хліба коровайниці «шанували діжу». Її з пісням гарно прибрану носили на руках, підіймали догори, тричі вдаряли по сволоку.
    Під час хрестин на Сумщині на вікові діжі для повитухи в новому горщику виносили пшоняну кашу. Все це ставили на стіл, опісля кум розбивав горщик та висипав на стіл дрібні монети. [8, с. 190].
     Селяни вірили, якщо на Коляду переставити діжку з дідухом з покуття на лавку і при цьому вона затріщить, то в хаті цього року буде покійник [7, с. 135]. В.Скуратівський згадує, що в деяких місцевостях «якщо не могли відшукати утопленика, брали діжу ставили на неї свічку й пускала за водою – куди припливе вона, там мав би лежати мрець» [17, с.428]. Традиційно пікну діжу використовували для замісу хліба, пампушок, пиріжків тощо для похоронно-поминальних обрядів.
     Використовували пікну діжу і в звичаях при закладанні хати, а саме хатнього порогу. Старший будівничий зарубував у нижній брус-підвалину дві сокири. Через такий поріг на середину хати заходив господар із дружиною. Він з могоричем, вона – з діжкою. Після молитви, пригощали майстрів та пили могорич [14, с. 365].
     У багатьох місцевостях Полісся діжа була обов’язковим атрибутом при вхідчинах до нової хати. Господар перший заходив до хати, вносив діжу, часто з розчиненим тістом, та ставив її на покуть. На Житомирщині найперше в хату заносили ікону, далі - пікну діжу з хлібом та сіллю[12, с. 160]. Інколи першим до нової оселі пускали кота, за ним несли діжу накриту рушником. На Київському Поліссі першою заходила до хати господиня з сіллю та повною діжею хліба, вчиненого звечора. Згодом затоплювала піч, пекла млинці і вже потім кликала сусідів на гостину. Так робили «щоб був хліб при столі», «шоби вона (повна діжа) не виходила з тієї хати, шоб було завжди достаточно», «щоб в достатку жити» [16, с. 1049].
     З діжою пов’язані і певні магічні дії проти граду та пожежі. Коли надходила велика гроза з громом – за поріг виставляли лопату та рогач або обходили кругом хати з хлібною діжею [1, с. 77]. Коли загорялася хата, діжку виносили на двір, клали на неї хліб, ікону та молилися [6, с. 48].

 Пікна діжа в інтер’єрі хати ХІХ ст. із с.Мульчиці Рівненської області. Національний музей народної  архітектури та побуту України

       Довгий час на Поліссі побутував цікавий обряд очищення пікної діжі, який відбувався найчастіше в Чистий четвер. В народі він називався по- різному зокрема: «сповідь діжі», «сповідання діжі», «водили діжу до сповіді», «дєжа говєть ідьот», «діжка торгує», «діжка іде на базар» тощо[16, с. 1050].
     Ось як описує це дійство М.Пйотровський в 50-х роках ХІХ ст. на Овручинні: «Зранку виставляли господині до схода сонця хлібну діжу на подвір’я, а навіть на дах дому, де живуть, накривають її білим обрусом і кладуть на ньому булку хліба та відламок, грудку солі, а по заході сонця вносять її до хати; якщо цього дня йде дощ, діжа повинна бути відкрита так, щоб дощовою водою можна було вимити її» [2, с. 316]. Разом з діжею на вулицю виносили і інше приладдя для замісу та випікання хліба: пікну лопату, ложку, що нею розчиняли тісто й ночви для просіву борошна [15, с. 22].
     На сусідній Коростенщині, як зазначає В.Кравченко в цей день справляли «Тайну Вечерю»: «В Страсний Четвер господиня до схід сонця в сінях теплою водою миє пікну діжу, витирає її насухо, накладає віко, накриває її чистим настільником і оперізує червоною крайкою. На віко кладе паляницю й дрібку солі. Тоді діжу виносять надвір і проти сходу ставить її на високе місце. Як тільки сонце першими своїми променями поблагословило діжку, господиня мерщій забирає її до хати, вчиняє у ній тісто з білої муки і пече невеличкі палянички. Увечері, коли повернуться з «страстя» тими, паляничками вечеряють» [11, с. 258], [16, с. 1050]. Окрім хліба в той день випікали паски для немічних сусідів та бідних людей [14, с. 364].
    Деінде обряд «сповідання діжі» відбувався не в Чистий Четвер, а увечері напередодні Андрія. «Кожна господиня ретельно мила пікну діжу. Особливо дотримувалися цього звичаю жінки, в котрих були дочки, вважалося, якщо знехтувати обрядом, то у них будуть важкі пологи…Помивши, діжу ставили на чисту скатертину й обвивали хмелем, з якого опісля робили пійло й давали його тваринам, коли вперше вигонили їх у поле – «щоб корови не боялися грому та їх не зачіпали вовки й інші звірі» [17, с. 429].
     В деяких місцевостях Чернігівщини обряд «діжа іде не базар», справляли перед Новим роком. «Господиня ставила на покуті діжу, клала на неї хліб і сіль, обв’язувала червоним поясом і примовляла: «Іди діжка, на базар, торгуй на хліб, урожай і на все добре» [16, с. 1050].
     Давніше на Білоруському Поліссі та північно-західному українському Поліссі на свято Семена Стовпника (1 вересня за н.с.), коли вперше, після літньої перерви, запалювали «посвіт» справляли обряд «женитьби лучника», в якому почесне місце посідала «пікна діжа». Ось як про цей обряд пише В.Скуратівський: «Допоки сусіди збиралися, господиня накривала святковою скатеркою стіл, ставила посеред хати пікну діжу, обвивала її хмелем та рутою - м’ятою, а довкіл посипала долівку ліщиновими горіхами та смаженим гарбузовим насінням для дітей» [17, с. 428]. Або «По скінченню жнив обв’язують світильний комин галузкою хмелю, а потому тією ж галузкою обв’язують пікну діжу, коли вперше місять на зимовий хліб» [2, с. 321].
     На Житомирщині восени «женили комин з діжею». «Господар з кресала здобував вогонь і передавав жінці (тліючу губку, якою ця запалювала лучину). Господиня сипала зверху на «лучника» зерно таким чином, щоб воно пролітала через огонь та обсипала ним діжку, що стояла на покуті. Потім це зерно, що очистилося через лучник і яким була обсипала діжа, змішували з іншим збіжжям для посіву» [11, с. 268].
     Над пікною діжею заборонялося сіяти муку, бо це гріх [16, с. 1049]. Також гріхом вважалося лихословити, сваритися чи навіть голосно говорити в присутності діжі. Нерідко господині, замішуючи тісто, наказували всім вийти зі світлиці – «бо діжа навіть недобрі думки читає» [7, с. 136].
    Ось такі цікаві звичаї та обряди, пов’язані з пікною діжою, побутували на Поліссі. Викидати або спалювати діжу, якщо вона відслужила свій вік, не годилося. Її тримали в коморі чи на горищі доти, доки в цій хаті жили люди. І тепер рідко, але можна ще зустріти по коморах в старих людей пікні діжі як обов’язковий атрибут існування самої хати.


Джерела та література.