Срок работы пробной версии продукта истек. Через две недели этот сайт полностью прекратит свою работу. Вы можете купить полнофункциональную версию продукта на сайте www.1c-bitrix.ru. ПИТАННЯ ПОПУЛЯРИЗАЦІЇ НЕМАТЕРІАЛЬНОЇ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ: АМАТОРСЬКЕ ВИКОНАВСТВО | Музей просто неба у Пирогові
"Loading..."

ПИТАННЯ ПОПУЛЯРИЗАЦІЇ НЕМАТЕРІАЛЬНОЇ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ: АМАТОРСЬКЕ ВИКОНАВСТВО

   Життєво важливим явищем сьогодення стала особлива увага до історичного минулого та джерел свого родоводу. На чільне місце стає культурна спадщина, яка збереглася до наших днів у різних її проявах. У науковій літературі вона визначена так: «Культурна спадщина є безцінним надбанням народу, надійною основою створення і розбудови української державності, фундаментом, на якому формується національна свідомість, історична пам’ять, патріотизм нації, відроджується народна культура» [2, 40].
     Мета цієї статті – дослідити та розробити певні орієнтири, які зможуть допомогти аматорським гуртам переорієнтуватися з виконання популярної народної чи авторської пісні на виконання пісень зі скарбниці автентичного фольклору. Це дасть можливість розширити діяльність із збереження та популяризації кращих зразків усної народної творчості нашого народу в історично та етнографічно правдивому форматі.
    Сьогодні, коли гостро відчувається потреба в розумінні змісту явищ, які відбуваються в нашому житті, збільшується кількість прихильників ідей передачі традиційного досвіду народу й світоглядних установок. Спостерігаючи за аматорськими колективами останнього десятиліття в мистецьких програмах Національного музею народної архітектури та побуту України, особливу увагу звертаємо на питання народного фольклорного виконавства.
    Визначальними рисами автентичного співу є питання звукоутворення, вплив діалекту, форми ритмічного та мелодійного малюнку, а також характерної для автохтонного населення манери поведінки в момент виконання пісні чи обрядодійства, традиційності одягу в тому чи іншому варіанті регіональної приналежності аматорського або професійного колективу.
    Протягом року Національний музей народної архітектури та побуту України запрошував на культурно-просвітницькі заходи та обрядодійства понад сто п’ятдесят творчих колективів, більшість з яких володіє саме народним способом вокалізації. Вища форма народної пісенної традиції – первинний чи вторинний автентичний музичний фольклор. Нині ці традиції виконання народних пісень продовжують жити в професійній та аматорській формах, а саме виконання часто називають «народний спів». Дехто вважає такий спів непрофесійним через відсутність школи класичного вокалу. Неправильне розуміння народного співу, поверховість та обмеженість у підходах до його вивчення є причиною того, що народне вокальне мистецтво й дотепер посідає другорядне місце після високої академічної культури. Саме це зазначив відомий науковець Д. Євтушенко, акцентуючи увагу на необхідності наукового обґрунтування поняття «народна манера» виконання: «Настав час серйозно подумати над самим визначенням «народний спів» [3, 340].
    Визнаними зразками народного співу, а зараз уже – народного академічного, стали професійні колективи, як от: Національний хор ім. Г. Верьовки, театр народної пісні «Берегиня», академічний фольклорно-етнографічний ансамбль «Калина» та ін. Але сьогодні нас більше цікавить саме автентична манера народного виконавства. Її особливість полягає в тому, що яскраві риси місцевого виконавства стають визначальними, коли йдеться про регіональну приналежність виконавців і самої пісні.
    Показовим для українського народного співу є наявність різновидів вокально-тембрової традиції. Тембр грудного регістру характерний для східних областей, Наддніпрянщини, Східного Поділля. На північ від Черкащини він стає дещо м’якшим. У Галичині й на Західному Поділлі традиційна манера співу вже зовсім інша. Наприклад, важко сплутати фольклор карпатського регіону з піснями Полісся чи Слобожанщини. У карпатському співі переважає декламаційність на мовній основі. Пояснюється це тим, що особливий вплив на характер виконання мало саме побутування у тих чи інших умовах. Носії карпатської манери виконання не потребували голосного й розлогого співу, порівнюючи з жителями степової зони. Карпатська пісня часто нагадує підспівування під час бігу з підскоком (можливо з гори) або спів під час доволі швидкого танцю. Для такого способу виконання не потрібен великий і важкий голос. Тому, співаки карпатських сіл мають рухливі, дзвінкі й яскраві голоси.
     Жителі степу мали глибокий і сильний голос, співали вільно й розлого. Спосіб господарювання теж впливав на таку манеру співу: люди проводили багато часу за роботою в полі, а під час короткого відпочинку приємно було співати на повні груди, щоб інші чули. Ритміка теж залежала від роботи, яку виконували жителі наддніпрянських та слобожанських земель. Наприклад, спокійний темп пісні, коли косили косою, жали серпом, ткали на верстаті та ін. Цікавою є поліська манера співу. Звукоутворення відбувається у так званій манері «на посмішці». Не відкриваючи широко рота, утворюють близький і достатньо яскравий звук із м’якою вимовою, до якої призводив місцевий діалект. Він має особливу характеристику – летючість: достатньо легко пронизує простір і летить на велику відстань. Це знову ж таки можна пояснити особливістю побутування носіїв такої манери співу. Поліщуки здебільшого займалися збиральництвом ягід та грибів. Можливо, подібний характер співу міг гарантувати, що навіть у глушині лісу можна було почути односельців і не загубитися в лісовій хащі.
Варто відзначити особливості народного виконавства або традиційної манери співу в перехідних міжрегіональних зонах. Йдеться про те, що тут із часом формується така манера співу, яка вбирає в себе найбільш цікаві риси із сусідніх зон: поліської, волинської та подільської. У зонах переселенців, звичайно, відбувається змішування манер, бо в поселеннях проживали носії різних вокальних традицій, і все залежало від збереження пісенно-обрядової пам’яті та від тих природних голосових даних населення, які переважають.
Характерними й особливо яскравими якостями автентичного виконавства є використання діалектних особливостей або місцевої говірки:

«Та напрєла веретенце, намотала пасмо,
Таку біду полюбила, шо самі ми страшно.
        Ой прєла я куделечку, ой прєла та й прєла,
         Не раз си я за миленьким в вікно виглядала.
Ой прєла я кубелечку, клочі не повісмо,
Сідай, любко, коло мене, хоч як буде тісно…» [1, 87]

     У народному багатоголоссі вирізняються три типи дихання: грудне, черевне та мішане. Це обов’язково відбивається на тембровому забарвленні й манері вокалізації. Від того чи іншого типу дихання залежить звукоутворення та характер звуку: грудний відкритий, грудний прикритий, фальцетний різкий, фальцетний м’який, мікст, головний (академічний без вібрато – камерний). Спостереження за народними виконавцями доводять, що відповідно до грудного типу вокального дихання утворюється грудний звук, завдяки більш інтенсивному видиху; фальцетний звук утворюється мішаним типом дихання; мікст або головний звук утворюється завдяки міцній опорі звуку на діафрагму й економне використання повітря – стриманий видих.
    Справжньою окрасою автентичного співу є підголосок або «горак», «тягло», «вершник». Наприклад, у Драбівському районі Черкаської області й досі співають, виспівуючи «горак» – мікстовий октавний підголосок (фольклорний колектив «Калинова родина» с. Кантакузівка, народний фольклорно-етнографічний колектив «Родовід» с. Білоусівка).


 Фольклорний колектив «Калинова родина» с. Кантакузівка Драбівського р-ну Черкаської обл.


Народний фольклорно-етнографічний колектив «Родовід» с. Білоусівка Драбівського р-ну Черкаської обл.

    Основою збереження зразків нематеріальної культурної спадщини з погляду виконавства є презентація на зразок концерту або концерту-лекції. Створення концертної програми – це складний процес у роботі з колективом, оскільки звичайний слухач не може сприймати автентичний спів більше 20–30-ти хвилин. У такому разі необхідно шукати різні форми подачі фольклорного матеріалу. Програма ансамблю має складатися не тільки з ліричних, побутових, жартівливих та календарно-обрядових пісень, а й із побутових танців, розігрування деяких сцен, що пов’язані з обрядами. Вагоме місце в репертуарі фольклорного ансамблю посідає також й інструментальна музика. Нетипові для фольклору сценічні умови виконавці намагаються замінити на «фольклорну ситуацію», встановити безпосередній контакт із глядачем, долучити його до пісні, танцю.
    Робота в колективі з вивчення фольклорних автентичних традицій має проводитися за наступними напрямками:
1. Збирально-дослідницька – фольклорні експедиції, які надають можливість ознайомитися не тільки з пісенно-музичним матеріалом, але й із побутом людей, елементами народного одягу, місцевою архітектурою.
2. Обов’язкове переслуховування експедиційного матеріалу, його розшифровування, відбір пісень для поповнення репертуару колективу.
3. Робота над манерою виконання – найважча й найважливіша. Вона містить в собі опанування дикцією, артикуляцією, звуковибудовуванням певного регіону, а також інтонування, унісону, роботу над діалектом (говіркою) та ін.
     Треба також наголосити, що ця робота особливо важлива для тих, хто навчався в академічних чи естрадних вокальних гуртках до участі у фольклорному ансамблі або співав у народному хорі. Таким вихованцям оволодівання автентичною співочою манерою дається певною мірою важче.
     Отже, жива практика вивчення фольклору в місцях їхнього побутування – це головна умова, яка застерігає учасників колективу від сліпого копіювання музичного твору. Ансамбль, що освоює фольклор, має брати за основу живе звучання, вчитися в самих носіїв традиції, безпосередньо сприймаючи та спостерігаючи за їхнім співом та грою на музичних інструментах. А також брати участь у процесі виконання пісні, провокуючи народних виконавців навчатися.
    Ще зарано розглядати фольклор лише через його сценічну популяризацію. Сьогодні він змінює свою форму існування в певній залежності від вимог часу. Попри те, що головним місцем побутування фольклору залишається святковий майданчик або сцена, носіями й зберігачами лишаються пересічні жителі села чи міста, які співають в аматорських колективах, у фольклорно-етнографічних ансамблях.



СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Громова О. Штрихи до народної культури й побуту гуцулів Прикарпаття / О. Громова // Джерела до української етнології. Матеріали польових досліджень. – К.: Задруга, 2011. – Вип. 1. – 320 с.
2. Денисенко Г. Культурна спадщина у формуванні історичної пам’яті: події 1941 – 1942 рр. в пам’ятках / Г. Денисенко // Краєзнавство. – 2011. – №2. – С. 55–59.
3. Євтушенко Д., Михайлов Сидоров М. Питання вокальної педагогіки / Д. Євтушенко, М. Михайлов Сидоров. – К.: Мистецтво, 1963. – 340 с.


(Статтю підготовлено до Міжнародної науково-практичної конференції
«Музика в діалозі з сучасністю: освітні, мистецтвознавчі, культурологічні студії», факультет музичного мистецтва КНУКіМ, 28 квітня 2022 р.)
Коментарів: 0
Залиште свій коментар