Наш народ має неймовірні матеріально‑духовні надбання, успадковані від попередніх поколінь. Українці вкладали в них не тільки свою працю, але й свою душу, свої мрії, надії, радощі або горе. З плином часу знищилося і згубилося багато, але те, що збереглося й дійшло до нас, відкриває нам неповторну душу народу‑творця.

    Український рушник є візитівкою нашої Батьківщини, а давні традиції його виготовлення – справжнім дивом. Відходять у небуття майстри, які створювали традиційні ткані рушники, але цінність цих витворів народної творчості неперевершена й дотепер. Відсутність наукових напрацювань із питання вивчення регіональних особливостей тканих рушників Новобасанщини зумовлює актуальність цього дослідження.

    Мета статті – проаналізувати особливості тканих рушників Новобасанщини в контексті українських ткацьких традицій, дослідити технологію виробництва, а також орнаментику та її семантичний аспект.

    Ткацтво є одним із видів декоративно‑ужиткового мистецтва, одним із найдавніших ремесел нашого народу. Ще за первіснообщинних часів люди навчилися виготовляти тканину, а з неї – одяг, предмети побуту, рушники. Згодом майстрині навчилися не просто виготовляти предмети повсякденного вжитку, а й робити їх гарними, неповторними. У мотивах орнаментів втілено надзвичайну працелюбність сільської жінки, її генетичне відчуття прекрасного, повагу до народних звичаїв та традицій. Рушник із давніх-давен був своєрідним обличчям оселі, а відтак – і господині.

    Рушник кожного регіону України має свої характерні особливості. Так, відомі на всій території Східної України кролевецькі рушники вирізняються унікальною орнаментикою. Про ці рушники Г. Нижник пише: «Перша згадка про кролевецький рушник датується 1639 роком. Ткала їх жінка Андріїха зі своїми чотирма синами. Пізніше ткачі‑кустарі міста працювали на скупника Риндю, який продавав їх на ярмарках і вивозив за кордон. Народні умільці залишались невідомими, а на Бельгійському, Паризькому, Лондонському, Туніському та інших міжнародних ярмарках ці чудові вироби славились як вироби фірми Риндіна. Він постачав білою і червоною бавовняною пряжею, що сприяло розвитку ткацтва у Кролевці» [5, 16].

    Регіональною особливістю Чернігівського краю є тканий рушник червоного та червоно‑чорного кольорів. Ці рушники переважно довгі та широкі, яскраво оздоблені суцільними смугами, геометричними та геометризованими рослинними орнаментами.

    Унаслідок історичного розвитку ткацтва на Чернігівщині на початку ХХ ст. у селі Нова Басань Бобровицького району (нині – Ніжинський район) було побудовано двоповерхову ткацьку майстерню. Там було встановлено 16 верстатів, кваліфіковані майстри навчали набраних за конкурсом здібних дівчат ткацькій справі й художній вишивці. Виробництво процвітало, кількість учениць збільшувалася з кожним роком, а тому виникла потреба організувати філіали з ткацької справи у Старій Басані та Ярославці [6, 33].

    У 1913 р. роботи майстрів посіли призове місце на виставці в Києві, Парижі, а також на Всеросійській виставці в Петербурзі, де були відзначені бронзовою медаллю [2, 29].

    У повоєнний час у селі Нова Басань ткацьку майстерню було спалено, тому більшого розвитку набуло домашнє ткацтво.

    Починаючи з 70-х років минулого століття, етнографами Національного музею народної архітектури та побуту України (Н. Зяблюк, Т. Карандєєва, Л. Костенко, Л. Орел, Р. Свирида) в селі Нова Басань було зібрано декоративно‑ужиткову тканину в кількості 52 одиниць збереження, із них скатерок – 8, а решта – рушники (від 3,5 до 5,5 метрів завдовжки й 45–55 см завширшки).

    Новобасанські рушники мали свої технологічні, орнаментальні традиції. Відмінною особливістю цих рушників є їх розмір: вони широкі (45–55 см) та довгі (5–6 м). Часто такий рушник над іконами займав всю стіну, перегукуючись із розмірами традиційного українського рушника‑«божника» на цілий ряд ікон, довжина якого в деяких місцевостях України іноді сягала 8 м.

    Головним матеріалом для ткацтва були льон та коноплі переважно місцевого походження. На досліджуваній території вирощували як льон, так і коноплі. Висівали льон на чисті, оброблені від бур’яну ґрунти, переважно після вирощування картоплі, буряків або конюшини. Культура вимагала достатньої вологи в ґрунті та поживи, тому для підживлювання рослин вживали добрива або попіл [3, 11].

    Обробка рослинного волокна з метою виготовлення з нього тканини для рушників – один із найважливіших видів господарської діяльності та мистецької культури українців, що був невід’ємною частиною домашніх занять кожної сім’ї. Висівали льон у квітні–травні, доки ще земля тримає в собі достатньо вологи. Доброю народною прикметою було висівати льон, коли цвіте черемха. Льон вибирали тоді, коли він обсихав від роси чи дощу. Коли він був похилим, то вибирали його в бік нахилу. На прядиво культуру вибирали руками, причому рослину треба було брати однією рукою близько голівок із насінням, а іншою рукою захоплювати невелику кількість стеблинок. У цьому випадку низькі бур’яни залишалися в ґрунті, а вищі вилучалися. Тягнули льон просто вверх, а не вбік, тоді менше стебел пошкоджувалось [8].

    На насіння льон іноді викошували, а не виривали. Його зв’язували в невеликі снопи, розстеляючи його на луках або на пасовиськах чи берегах річок. Для кращого висихання треба було час від часу його перевертати. Найдовше висихали голівки льону. Ознакою того, що вони вже висохли, є шелест у них сухого насіння. Коли льон висихав, його зв’язували у сніпки. Молотили ціпами або праниками.

    Вимочування стебла було однією з найважливіших справ. Вимочували льон як у стоячій, так і в проточній воді. Існував ще й інший спосіб вимочування льону – росяний. Стебла розстеляли на невисокій траві або стерні нетовстим і рівним шаром, щоб льон швидше вимок. Після того, як стебла вимокли, їх просушують, підготовлюючи для тертя. Труть льон для того, щоб відділити прядиво від луб’яної частини стебла – «костриці», у такий спосіб очищаючи прядиво.

    Аналогічним методом вирощувались та оброблялись коноплі. Після того, як коноплі відцвітали, жінки починали вибирати чоловічі стебла (плоскуні), жіночі ж (матки́) збирали лише наприкінці серпня - на початку вересня, коли визрівало насіння. Чоловічі стебла потрібно було зрізати з більшою обережністю, бо волокно ще ніжне. Грубі жіночі стебла в'язали в пучки, сушили на сонці, обмолочували. Зерно конопель залишали на посів наступного року, а також били на олію, готували страви. Після биття, стебла конопель на три тижні занурювали під берегами у ставках, копанках. Ці копанки, можна побачити й зараз в берегах, в кінці городів, що виходять до болота, але вони вже майже повисихали та позаростали травою. Вимочені стебла рослини тріпали, аби позбавити волокно від костриці. Робили це за допомогою терниці, що мала вигляд «козлика». Коноплі клали на нижні дощечки, а верхньою ударяли, оббиваючи кострицю - суху здерев’янілу частину стебла.

    Наступним етапом обробки прядива з льону чи конопель була підготовка до прядіння. Для цього його повільно розділяли, зволожували й навивали довкола куделі клубочком.

    Куделі були кількох типів. Найпростіші робили з тонкого стовбура з короткими сучками посередині. Під час роботи його вставляли в спеціальний отвір у лавках. Прядіння ниток відбувалося з допомогою веретена – конусоподібної палички з потовщенням посередині. Воно виготовлялося з ліщини. Існували веретена двох типів: довге й коротке. Для товстих ниток використовували довге й важке веретено, для тонких – коротке й легке. Веретено з напряденою ниткою називали починком. У давні часи до нього пристосовували прядку [1, 87].

    У другій половині XIX – на початку XX століття застосовували два типи ткацьких верстатів: горизонтальний та вертикальний. У Бобровицькому районі користувались горизонтальними верстатами, що відомі з Х–ХІІІ ст. Найголовнішими частинами були два навої (на верхній намотується основа, а на нижній – готові тканини); підніжки, ремізки, човник, за допомогою яких робиться переплетення ниток основи й піткання; ляда з бердом, що регулюють рівномірне розміщення ниток основи й прибивають нитки піткання. Ширина берда становила 60–80 см. Майже в кожному селі були свої особливості у побудові, назві частин ткацьких верстатів. Сировина, з якої ткали полотно, якість, а також техніка ткання залежали від способу переплетіння двох систем ниток за допомогою різної кількості підніжок (від двох до шести). Найпростіше полотно робили на двох підніжках, а «саржеве», або «чиновате» переплетення зі скісними лініями – на трьох, чотирьох, шести підніжках. Чиноватим переплетенням ткали обруси, верети, рушники, лавники.

    Виділяли два типи полотен – лляні й конопляні. Конопляні так само ділилися на плоскінні тканини (ткані з м’яких волокон плосконі – літніх конопель) та матірчасті (ткані з ниток осінніх конопель – матірки). Від якості волокон залежала назва полотен: повстяне (ніжне полотно з тонких волокон), згрібне (з волокон нижчої якості, грубих ниток) та клочане (з найгрубіших волокон). Готові виткані тканини також піддавалися певній обробці, зокрема золінню, уже знайомому процесові, та вибілюванню на сонці протягом кількох днів. Часто цією справою займались діти. Матері йшли працювати в поле, а дітям загадували розстилати полотно на сонці і часто поливати його водою. Чим ретельніше це робили, тим біліше ставала тканина. Після цього полотно складали вдвоє, скручували на кругляк і «прасували» рублем доти, доки воно не діставало полиску. Тоді його скручували в сувої. Сукно також, як і полотно, міряли на «сажні» [4, 45].

    Нитки для створення орнаменту рушників найчастіше купували на ярмарку. Іноді їх виготовляли власноруч. Для фарбування ниток виготовляли барвники з кори, квітів, соку плодів та сажі. Нитки кип’ятили в таких розчинах, а щоб колір був більш стійким, запікали їх у житньому тісті.

    Найхарактернішими для Новобасанщини є ткані рушники «на смугах» (Рис. 1). Смуги на них чергуються червоні, чорні, інколи сині, різної ширини з білим тлом, по-різному скомбіновані в окремі групи, які ритмічно чергуються між собою. Так само побутували рушники трохи іншої композиції, у яких не рівні смуги, а дещо складніші: вони доповнені пунктирними лініями, подібними до цеглинок чи різноманітних зубців. Це перебірне ткання відоме під назвою «на мороках» (місцева назва). Також ткали в цій місцевості ще один різновид рушників у складні орнаментальні смуги червоного та білого кольорів, що чергуються.

Рис 1. Т-2012 «Рушник на смугах». Закуплено в с. Нова Басань Бобровицького р-ну Чернігівської обл. в Г. Коваленко в 1976 р. Закуплено Л. Орел.

Виразність орнаменту досягається не тільки складним відповідним переплетенням ниток, а також їхніми сіро-білими тонами. Найбільш виразними були рушники «на розах» (Рис. 2), а також із виноградом чи калиною. Майстрині використовували перебірне ткацтво з орнаментом «на мороках» або «на смугах». Ткали на чотирьох підніжках, що чергуються у складно орнаментальні смуги та рослинно-геометризований орнамент. Через орнамент розкриваються високі смаки та світоглядні уявлення нашого народу.

Т-1249. «Рушник на трояндах». Куплено в с. Нова Басань Бобровицького р-ну Чернігівської обл. в Н. Мірошниченко в 1974 р. Закуплено Л. Орел.

Велику цінність для нас становить орнамент, що прикрашає старовинні новобасанські рушники. Такі орнаменти були традиційними не лише з погляду декоративності, а й тому, що вони наділені обереговістю, магічною силою. Наприклад, червона троянда (місцева назва «роза» або «рожа») асоціюється зі знаком Сонця, уособлює в собі красу, процвітання. Орнамент із троянд у рушнику має вигляд безкінечно повторюваного малюнка як ознаки оновлення життя.

Виноград – це символ міцної родини, у якій є батько як голова роду та його опора – мати як берегиня сімейного вогнища, а також багато діточок. Гроно винограду також символізує достаток, щастя й благополуччя в родині. Листя – це основа життя та його нескінченність, зв’язок із минулими поколіннями.

Калина – це невмирущий оберіг неньки України, символ жіночої краси, здоров’я, сили, вірності, відродження.

Орнаменти рушників – геометричні та геометризовані рослинні. Трикутники символізують поєднання природних, родинних та духовних основ Всесвіту, Землі та Людини, батька, матері та дитини, а також Божественної трійці. Ромби, які формують узор, означають жінку як основу природи, продовження роду.

Такі рушники були закуплені в селах Нова Басань, Озеряни, Щаснівка, Новий Биків у місцевих мешканців Г. Бережної, М. Зубець, Г. Кириченко, Г. Коваленко, Н. Мірошниченко у 1974–1976-х рр.

Наразі рушники зберігаються у фондах музею під такими номерами, як‑от: Т-1236 «Рушник. Перетканий суцільними та орнаментальними смугами – стилізовані квіти, розкидані вільно та закомпоновані в ромби. Довжина – 570Х47 см»; Т-1249 «Рушник. Середина переткана спареними червоними й білими смужками, ближче до країв широкі червоні та орнаментальні смуги – троянди. Кінці підрублені. Довжина – 532Х49 см»;
Т-2012 «Рушник на смугах. Перетканий посередині двома та трьома червоними та білими смугами, ближче до країв – широкими білими та червоними смугами. Кінці підрублені. Довжина – 520Х49 см».

З 80-х рр. ХХ ст. в НМНАПУ виникла практика проведення днів ремесел, наприклад, День ткалі й вишивальниці. На такі музейні заходи неодноразово запрошували народну майстриню Коваленко Ганну Іванівну із села Нова Басань, ткані рушники якої неодноразово були представлені на виставках республіканського та міжнародного значення. Вона демонструвала для відвідувачів музею майстер-класи з технологіями ручного ткання в хаті із с. Мамекіне, що в експозиції «Полісся». У такий спосіб відвідувачі мають можливість пізнати особливості ручної праці, відчути живу фактуру ниток і власноруч перетворити їх у тканину.

Отже, аналіз типологічних ознак новобасанських тканих рушників ще раз переконує, що народне мистецтво заслуговує на високе поцінування, вивчення та розуміння. Характерною особливістю тканих рушників Новобасанщини є орнаментальні мотиви із домінуванням поперечних полос чи із зубцями та рослинних елементів між ними, зокрема стилізованих троянд переважно червоних тонів. Колористика витримувалася в народній традиції: переважає життєстверджуючий червоний колір із вкрапленням чорного кольору.

Український рушник – це оберіг, який пройшов крізь віки і не втратив своєї значимості й до сьогодні. Клопітку ручну працю з виготовлення тканини замінила техніка, стали іншими матеріали, з яких виготовляють рушники, але незмінною залишилася душа цих виробів, яка поєднує різні покоління в одне ціле. Це справжня традиція нашого народу, невід’ємна частка пам’яті про його минуле, наше коріння, які ми зобов’язані зберегти для наступних поколінь.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ