Срок работы пробной версии продукта истек. Через две недели этот сайт полностью прекратит свою работу. Вы можете купить полнофункциональную версию продукта на сайте www.1c-bitrix.ru. Садиба з Подністров’я в експозиції «Поділля» НМНАПУ | Музей просто неба у Пирогові
"Loading..."

Садиба з Подністров’я в експозиції «Поділля» НМНАПУ

Експозиція «Поділля» Національного музею народної архітектури та побуту України знайомить відвідувачів з особливостями традиційного будівництва та повсякденного життя в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. мешканців нинішніх Вінницької, Хмельницької, Тернопільської областей та північних районів Одещини. 

Для Поділля характерним є двір з вільно розташованими будівлями, часто розміщеними на різних вертикальних рівнях, залежно від рельєфу місцевості. Хату, як правило, ставили в глибині двору з орієнтацією її чільного фасаду на схід сонця. Подільські оселі вирізняються своєю декоративністю, яка полягає у пофарбуванні окремих архітектурних елементів кольоровими глинами та фарбами, настінних розписах, оздобленні інтер’єру прикрасами з паперу, квітів та інших матеріалів. Ще однією особливістю традиційної подільської архітектури є широке використання каменю для спорудження житлових та господарських будівель, огорож, мурів, вимощування деяких ділянок у дворах та на вулицях [1, с. 43].

В центральній частині експозиції розташована садиба з Подністров’я. До її складу входять хата, комора, шопа та саж. Садиба обнесена кам’яною огорожею.

1.jpg
Фото 1. Кам’яна огорожа із села Буша Ямпільського району Вінницької області.

На подвір’я ведуть ворота з хвірткою, що кріпляться до трьох стовпів з фігурним різьбленням. Біля хвіртки – кам’яна лавка.

Огорожа з дерев’яних лат ділить садибу на дві частини – «чистий» та господарський двори.

На «чистому» дворі на найвищому місці розташована хата, перевезена з села Яришів Могилів-Подільського району Вінницької області.

2.jpg

Фото 2. Хата із села Яришів Могилів-Подільського району Вінницької області.

Хата виявлена науково-пошуковою експедицією у 1972 році у складі наукових працівників музею В.Г. Баранька, А.С.Кугай та З.С. Гудченко [3, арк. 1].

Садиба була розташована в долині біля струмка, а хата стояла поперек рель’єфу з використанням перепаду висоти під підвал.

Зі слів господаря хати Стецюка Мефодія Леонтійовича 1896 року народження, вона побудована його прапрадідом Іваном Стецюком у кінці ХVІІІ ст. [3, арк. 2].

Хату розбирали, перевозили, встановлювали на території музею та проводили реставраційні роботи працівники Республіканського спеціального будівельно-реставраційного управління Товариства охорони пам’яток історії та культури під наглядом архітектора В.Г.Баранька.

Протягом 1974-1976 років зав. сектором етнографії відділу «Поділля» Ніна Олексіївна Зозуля відтворила в хаті інтер’єр житла селянина-середняка кінця ХІХ – початку ХХ ст. (згідно радянського підходу до соціально-економічного становища селян, це господар, який мав невелику земельну ділянку, обробляв її власними силами і займав проміжне становище між бідняком та куркулем).

В плані хата традиційна для України: хата – сіни – хата з виділеною в сінях комірчиною.

Стіни каркасної конструкції. Слід зазначити, що на Поділлі каркасна конструкція побутує здавна і поряд зі зрубними стінами широко представлена в археологічних розкопках.

В давнину житлові та господарські будівлі встановлювали без фундаменту. Нижні вінці споруди – підвалини – клали безпосередньо на землю, пізніше – на камені або дерев’яні торчі. І лише на початку ХХ ст. заможні селяни почали ставити хати на «стрічковий периметральний фундамент з каменю (граніту, плитняку або цегли). Наявність підмурку як ознаки заможності фіксує народна пісня з Могилівщини:

"А в нашого свата
На підмурку хата,
Мальовані брами,
Радуйся, свате нами" [6, с.18].

Під час будівництва хати на території музею дотримувалися традиційної технології. На камені, частково – на підвалини ставили вертикальні дубові стовпи – «слупи» з вибраними по всій довжині пазами. В пази горизонтально закладали колоте дерево – «дилі» – вперемішку з шарами глиносолом’яних вальків. Потім стіни мастили глиною та білили зовні та всередині.

Призьба викладена з каменю-плитняку і захищає нижню частину стін від негоди, а в минулому використовувалась для різних господарських потреб. Вона помащена жовтою глиною і відділена від стіни неширокою смугою червоної глини – підводкою. Часто траплялися підводки у вигляді двох смуг шириною від 2 до 10 см різних кольорів – червоного, синього або чорного, а призьби, залежно від наявності глин та місцевих традицій, мастили червоною, чорною або сивуватою глинами.

Перекриття стелі в кожній половині хати складається з повздовжнього масивного дубового бруса – сволока, кінці якого покладені на верхню обв’язку стін – «платви».На сволок накладені дубові дилі, обкручені солом’яними перевеслами. Зверху і знизу стеля обмащена шаром глини та побілена. В сінях стеля відсутня. Тут розміщений димар – «бовдур», плетений з лози та обмащений глиною, верх бовдура викладений з каменю-плитняку.

Дах чотирисхилий, на кроквах – встановлених похило круглих або тесаних брусах. Нижню частину крокв кріпили до платв, а верхню – з’єднували тиблями – дерев’яними кілочками. Дах покритий солом’яними парками – зв’язаними попарно снопиками, які прив’язували перевеслом до поздовжніх лат – довгих жердин, що кріпилися до крокв.

В хаті четверо дверей: вхідні, що ведуть з вулиці до сіней і троє внутрішніх – до житлових приміщень та комори. Всі вони на бігунах, тобто зверху і знизу мають витесаний круглий шип – бігун, який повертається у верхньому і нижньому гніздах, видовбаних у брусах над дверима та в порозі. Двері невисокі, що пояснюється прагненням уникнути значного охолодження житла.

3.jpg

Фото 3. Двері «на бігунах» в сінях хати із села Яришів Могилів-Подільського району Вінницької області.

Вікна невеликі, на чотири шибки. Такими їх робили з тією ж метою, що й двері – берегти тепло та економити паливо в холодну пору року. У великій хаті троє вікон: двоє навпроти столу в чільній і причілковій стінах, що називаються відповідно покутнє та застільне і одне навпроти печі. Неопалювана половина хати – світлиця – має двоє вікон дещо меншого розміру.

В давнину вікна не мали наличників. Вони виділялися кольоровими глинами чи мінеральними фарбами. Це візуально їх збільшувало і надавало виразності та більшої декоративності всій будівлі. Вікна даної хати обведені мінеральною фарбою синього кольору, яку місцеві жителі купували на базарі в Могилеві-Подільському.

Архітектурно-просторове вирішення хати цікаве своєрідним використанням рельєфу. Підлога, в даному випадку – глинобитна долівка, в лівій половині хати знаходиться вище, порівняно з правою. Призьба теж підкреслює рельєф місцевості – праворуч нижча і плавно переходить у підвал [3, арк. 2].

Широка призьба та великий винос даху дали можливість влаштувати над підвалом галерейку.

Цікавим архітектурним елементом хати є «п’ятнарі» – спеціальні кронштейни заокругленої форми, що підтримують виноси даху і разом з тим створюють ажурну каркасну конструкцію.

Особливу увагу подоляни приділяли оздобленню житла. Кожна господиня дбайливо доглядала свою хату – білила, розмальовувала кольоровими глинами, прикрашала витинанками, убирала квітами та пахучими травами.

Інтер’єр хати із села Яришів вирізняється настінним розписом. За традицією, хати малювали переважно дівчата й молодиці. Як правило, в кожному селі була одна чи декілька майстринь з настінного розпису. Їх запрошували багатші селяни або ті, що зовсім не вміли малювати. За це їм платили, переважно, продуктами харчування. Дуже часто, бідні жінки самі прикрашали малюванням своє житло, хоч і не так вправно як визнані майстрині.

4.jpg

5.jpg

Фото 4, 5. Інтер’єр хати із села Яришів Могилів-Подільського району Вінницької області (фото К.В.Астаулової).

Розписували піч, стіни, сволоки, стелю, інколи – долівку. Підводками виділялися стовпчики під лавами, «постіллю», мисником. Обов’язково відокремлювалась стіна від долівки, яка зазвичай, мала жовтуватий чи зеленуватий колір [4, с. 208].

Усі розписи робилися від руки, імпровізовано. Здебільшого хату прикрашали намальованими «букетами» з барвінку, тої, волошок, інших квітів. Улюбленою композицією були «вазони». Біля них могли ще розміщувати пташок – «зозульок», «курочок», «півників» тощо. Вікна, сволок оздоблювали фризом винограду, дубових та кленових листків. Часто в декорі використовували прямі лінії, «кривульки» та «крапки» [4, с.208].

Основним матеріалом для розписів, як і для кольорових обмазок та підводок, були глини. Це – яскраво-жовта глина різних відтінків, червона, синя, зелена, чорний глей. Жовту глину могли перепалювати на червону. Для цього виробляли маленькі «балабушки» і клали в «грань» (жар). Потім їх товкли, терли та «розпускали» (розводили) у воді. Червоний колір мав різні відтінки: дуже перепалена глина – темно-червоний, менше перепалена – яскраво-червоний. Окрім цього використовували соки та відвари рослин. Наприклад, на Поділлі зелений колір могли робити з соку листя повію чи гарбуза. Часто для чорного кольору використовували сажу та синьку [4, с.208-209].

З початку ХХ ст. на ярмарках почали продавати мінеральні фарби, які поступово витісняли фарби рослинного походження або використовувалися одночасно.

Фарби могли розводити на молоці, яйці, на клейстері з житнього борошна тощо [4, с. 209].

Починаючи малювати, розводили всі фарби одразу. Кожен колір малювався окремою щіточкою. Їх робили з пір’я, котячої шерсті, вимоченого проса або свинячої щетини тощо. Деякі елементи, наприклад виноградні грона, «капали» пальцем, вмоченим у фарбу. Могли також використовувати сухі квіти, наприклад по білому фону «капали» сухими квітами деревію. Також могли «капати» вирізаним своєрідним штампом з картоплини чи буряка у вигляді квіточки [4, с. 209].

Цю хату в 1976 р. розписувала Анастасія Миколаївна Кондратюк із села Слобода Яришівська, що знаходиться за 1,5 км від Яришева. В 20-х рр. ХХ ст. вона славилася своїми розписами на всю околицю. Її запрошували малювати в своїх хатах багато селян [4, с. 209].

У правій половині хати майстриня помалювала «букети» між вікнами та на комині печі, навколо дзеркала – «віночок», а на сволоку – традиційний виноград. У світлиці, меншій за площею, вона залишила стіни чистими, тільки під стелею зробила фриз з «винограду» та оздобила «віночками» вікна.

Внутрішнє обладнання оселі традиційне для Поділля та обумовлене багатовіковим народним досвідом. У великій хаті ліворуч розміщена піч. Її завжди ставили збоку від входу вздовж затильної стіни. Вона зроблена з каменю-плитняку і займає четверту частину житла. До печі з боку лежанки прибудована груба. Як правило, грубу топили ввечері, обігріваючи приміщення. Це давало змогу заощадити паливо та раціональніше використовувати саму піч. Слід зазначити, що піч у великій хаті була завжди, а в малій – то будувалась, то прибиралась – залежно від кількості членів родини.

Піч оздоблена кольоровими підводками та орнаментами. При цьому підкреслена кожна деталь: припічок змащений червоною глиною, челюсті печі обведено червоню підводкою з синіми «клинчиками», що символізували вогонь у печі, низ комина – гзимс – синій. Комин печі та груба прикрашені «букетами» з «зозульками» і «виноградом».

Пічна затула, якою закривали челюсті печі, виготовлена з глини, побілена і також прикрашена розписом у вигляді «кривульок» та «капок».

У печі готували їжу. На печі відпочивали, спали, бавились діти, лікувалися хворі, сушили насіння, лікарські трави, зберігали хатнє начиння, на припічку ставили посуд.

За піччю, у найтеплішому кутку хати, стоїть піл – постіль, що являє собою чотири вкопаних у землю стовпчики, з’єднаних поперечними дерев’яними брусками та покладеними на них дошками.

На піл клали сіно чи солому і застеляли білим конопляним рядном – «веретою». Зверху викладали кілька кольорових верет: смугастих або картатих (в чорну і червону клітку) таким чином, щоб кожну було видно.

В кутку на полу – три подушки, наповнені сіном.

Над полом влаштовано жердку. Вона має вигляд дерев’яної рами з двох перпендикулярних рейок. Одним кінцем рейки закріплені у стіні, а другим – у фігурно вирізьбленому стояку, вмонтованому в стелю.

В будень жердку застеляли простою конопляною тканиною – пілкою, поверх якої вішали повсякденний одяг. У святкові дні– стелили вовняну кольорову пілку – «забирану»,що мала вигляд смугастого килима та вивішували найкраще вбрання.

6.jpg

Фото 6. Фрагмент інтер’єру (піч, піл, жердка над полом) хати із села Яришів Могилів-Подільського району Вінницької області (фото К.В.Астаулової).

Вздовж стін встановлені лави. Їх робили з широких (45 – 50 см) товстих (до 6 см) дощок, покладених на закопані в землю прямокутні стовпчики. Лави застелені білими налавниками – домотканою тканиною з конопель. Довжина налавників залежала від довжини лави, а ширина становила приблизно 65 – 80 см.

7.jpg

Фото 7. Мисник в інтер’єрі хати із села Яришів Могилів-Подільського району Вінницької області.

Праворуч від входу на стіні висить мисник, в якому зберігали посуд. У другій половині ХІХ ст. мисники в Могилівському повіті побутували на чотири полиці з бортиками, прикрашеними профілюванням. Для зберігання посуду і хатнього начиння використовували і полиці, влаштовані над дверима та передпічним вікном. У миснику представлений керамічний посуд, виготовлений на Вінниччині – у місті Бар та селі Берлінці Лісові. Це – миски, глеки («дзбанки»), кухлі, горщики. З барського посуду найбільш відомі білі полив’яні миски та баньки. Найчастіше їх прикрашали орнаментом у вигляді стилізованого вазону з рослиною, листям, квітковими чашечками, іноді з пташками. Червоні полив’яні миски з Берлінців Лісових відрізняються стриманістю орнаменту. Тут поєднуються рослинні та геометричні елементи, які вільно розміщуються по всьому полю. Горщики і глеки були неполив’яні. Вони оздоблювалися поясками геометричного орнаменту, виконаного червоною глиною.

Найпочеснішим місцем у хаті є покуть – куток, розміщений по діагоналі від печі. На покуті завжди тримали ікони (образи) з зображеннями Спасителя, Богоматері, Святого Миколая, Георгія, Пантелеймона, Параскеви та ін. Ікони на Поділлі прикрашали сушеними травами та квітами, часто перед ними вішали лампадку. Під образами на Різдво ставили дідуха з кутею, тут тримали свячену воду, гілочки свяченої верби, свічки тощо. За столом на покуті сідав господар хати, тут саджали дорогого гостя або молодих на весіллі.

Стіл завжди ставили у чистій та освітленій частині житла. Таке розташування визначалося кількома його функціями: тут споживали їжу, працювали, а також відзначали родинні та календарні свята [2, с.85].

Столи у більшості селян були «прості» – без прикрас, з прямокутною стільницею, на чотирьох ніжках, з’єднаних внизу поперечками – обніжжям. Заможні селяни замовляли столи з точеними на токарному верстаті ніжками, прикрашеною різьбленням стільницею, однією чи двома шухлядами. Стіл завжди застеляли скатеркою, клали на нього хліб і сіль.

Люди з пошаною ставилися до столу, порівнювали його з престолом у церкві. В народі існувало багато повір’їв та заборон, пов’язаних зі столом. Наприклад, дуже великим гріхом вважалося сидіти на столі, сидіти за столом у шапці або класти на нього шапку; заборонялося сідати їсти на куток стола, бо не вийдеш заміж (не оженишся); не годилося класти ключі на стіл, бо будеш забуватись, стукати по столу ложкою або ножем, бо буде сварка тощо.

Зазвичай сім’я обідала за столом лише у свята, а в будень – біля лави, до якої приставляли ослінчики.

Дуже часто у великій хаті стояв стіл, а в світлиці на його місці – скриня.

За народним звичаєм скриня була одним з основних предметів, який входив до «вина» – посагу дівчини. Тому часто в хаті було декілька скринь – господині дому, молодої невістки, дівчини на виданні.

У них тримали одяг, рушники, сувої полотна, прикраси та інші цінності.

Виготовляли скрині з липи, груші, сосни, ясена, дуба та клена. Найкращою вважалася скриня з липи, адже її деревина легко піддавалась обробці і її не псував шашіль. Крім того, «одіж, що в ній зберігався набирав приємних пахощів, які за народними спостереженнями, відганяли міль» [8, с. 132].

В Могилівському повіті побутували скрині оковані та мальовані. Малювали скрині букетами чи окремими квітами, розкиданими по всьому полю.

8.jpg

Фото 8. Мальована скриня в інтер’єрі хати із села Яришів Могилів-Подільського району Вінницької області.

Традиційний одяг на Поділлі виготовляли з домотканого конопляного, лляного та вовняного полотна.

В Могилівському повіті жінки носили довгі додільні сорочки або сорочки «до підтички» (до верхньої частини сорочки з тоншого полотна у поясі пришивалася нижня, як правило, з грубішого). Їх шили з трьох несиметрично зложених полотнищ. Коміри були як відкладні, так і на обшивці, рукави – прямі.

Сорочки вишивали по коміру, «поликах» (верхня частина рукава), манжетах, подолі (нижній край сорочки). На грудях і спині вишивали вузькі вертикальні смуги – «погрудки». Мотиви вишивки – геометричні та рослинні; кольори: червоний, жовтий, чорний, зелений; техніка – низь, гладь, настилування, стебнівка, верхоплут, вирізування, виколювання, мережка, хрестик.

В експозиції представлена сорочка вишита червоними нитками технікою хрестик. Узор називається «заповнянка».

Чоловічі сорочки шили тунікоподібні. Їх носили навипуск і підперізували червоним поясом.

Поясним чоловічим одягом були штани. Їх виготовляли з домотканого сукна та полотна, а на початку ХХ ст. – з фабричної тканини. У Могилівському повіті побутували білі полотняні штани з широкими штанинами.

Поясним жіночим одягом вдругій половині ХІХ ст. була вовняна запаска – «гунька». Це давній жіночий одягу вигляді полотнища горизонтального крою. Гуньки ткали з овечої вовни, пофарбованої у чорний або червоний кольори. По основі вони мали чорні вузькі смуги або були однотонними. Внизу гунька часто оздоблювалася смугою чорного плису. Вгорі по кінцях пришивалися зав’язки чи вузенькі крайки, за допомогою яких одяг тримався на поясі. В кінці ХІХ – на початку ХХ ст. замість запасок з’явилися спідниці.

Підперізувались жінки домотканим поясом червоного або зеленого кольору чи крайкою.

Верхнім одягом у Могилівському повіті були «чугаї» та «чужки» – свити з домотканого, переважно коричневого, сукна. «Чугай» мав прямий крій і був розширений донизу. «Чужка» – підрізана в талії, зі зборами на спині та складками-фалдами. Оздоблена кольоровими вовняними нитками або фабричним вовняним шнуром – «лучком».

9.jpg

Фото 9. «Чужка» – верхній одяг з домотканого сукна.

Взимку чоловіки і жінки носили білі кожухи з приталеною спинкою, відрізні в талії, з розширеним низом. Комір був відкладний. Низ та верхня пола оздоблювалися чорним хутром.

Взувалися у шкіряні постоли та юхтові чоботи. Жіночі чоботи і черевики були на високих каблуках. Зап’ятки вибивали мосяжними цвяхами.

Головними уборами для жінок були чепець та хустка, для дівчат – вінок і стрічки, а взимку – також хустка. Прикраси – коралове намисто, ґердани або силянки (намисто з бісеру).

Чоловічими головними уборами влітку були брилі, взимку – смушеві шапки.

Основним заняттям подолян було землеробство. Тут культивували як зернові, так і технічні культури – льон, коноплі, тютюн, цукрові буряки, а своїми садами Поділля славилося навіть за межами України. Зокрема, тут вирощували до тисячі сортів і різновидів яблуневих дерев, смаковими якостями відзначалися подільські груші «глек», «іллінка», а подільські сливи у великій кількості експортувалися за межі України, в урожайні роки – до мільйона пудів [7, 84].

Допоміжними заняттями були тваринництво (розводили велику рогату худобу, коней, овець, свиней, домашню птицю), а також збиральництво, рибальство, мисливство, бджільництво. Здавна були розвинутими промисли та ремесла: гончарство, ткацтво, деревообробка, ковальство, обробка каменю та ін. Тому кожен більш-менш заможний господар окрім хати будував на подвір’ї кілька споруд господарського призначення для зберігання продуктів землеробства, утримання худоби і птиці, схову сільськогосподарського інвентарю тощо.

На «чистому» дворі цієї садиби перед хатою встановлена комора, перевезена з села Баговиця Кам’янець-Подільського району Хмельницької області. Це була важлива господарською будівля, що свідчила про заможність сім’ї. У ній зберігали намолочене зерно, борошно, господарський реманент, знаряддя праці, одяг, побутові речі.

Комору збудували місцеві майстри на початку ХХ ст., а в музеї вона була встановлена в 1974 році.

Особливістю цієї комори є те, що вона має чотири приміщення з окремими входами. Стіни каркасної конструкції. Між слупами, закопаними в землю, забиті горизонтальні жердини, вертикально обплетені лозою. Зовні і всередині стіни помащені та пофарбовані жовтою глиною. Елементи каркасу та одвірки підкреслені білими смугами. Стовпи з п’ятнарами, витесаними з вигнутих гілок дерева для підтримки розвиненого піддашшя в середній частині будівлі, надають споруді особливої вишуканості.

Перекриття стелізроблене з жердин – «патиків», укладених по сволоках та обмащених глиною. Дах чотирисхилий, на кроквах, вкритий соломою. Горище також використовували для господарських потреб. Піднімалися на нього за допомогою приставної драбини.

На господарському дворі, розташованому ближче до вулиці, встановлена «шопа» – хлів для худоби. За зразок її реконструкції взята будівля початку ХХ ст. з села Теремці Кам’янець-Подільського району Хмельницької області.

В плані будівля тридільна – приміщення для корови, возовня, куди ставили воза чи сани, та кошара.

10 (1).jpg 

Фото 10. Шопа із села Теремці Кам’янець-Подільського району Вінницької області.

Навпроти шопи – саж (місцева назва «куча»), перевезений із села Грушка Кам’янець-Подільського району Хмельницької області, збудований місцевим майстром на початку ХХ ст. Це господарська споруда, призначена для утримання і відгодівлі свиней.

10.jpg

Фото 11. Саж із села ГрушкаКам’янець-Подільського району Вінницької області.

Обидві споруди каркасної конструкції, стіни помащені глиною, окремі елементи каркасу виділені білими смугами. Дахи вкриті соломою.

На подвір’ї цієї садиби представлений каменотесний промисел.

Обробка каменю на території Поділля відома ще з часів Київської Русі. Найбільшого поширення цей промисел набув в місцевостях понад Дністром, де були значні поклади каменю піщанику. Вони виходили близько до поверхні і були зручні для розробки.

Найбільш відомими центрами, де населення займалося каменотесним промислом у ХІХ – на початку ХХ ст., були придністрянські села Русава, Дзигів, Брід, Дорошівка, Буша Ямпільського повіту та Бандишівка, Букатинка, Нижній Олчедаїв Могилівського повіту [5, с. 9].

Займалися обробкою каменю виключно чоловіки в теплу пору року, бо «в холод і камінь мерзне». Гірні, де добували камінь, були громадськими, приватними чи належали різним товариствам.

Інструмент каменотесів досить простий – це шпунт (вид зубила), шкарпель (вид долота), молоток, лом, молот, дерев’яні клинці, які були замінені на металеві вже на початку ХХ ст. В цей же час з’явився такий інструмент як бучарда – вид молотка з зубцями на робочих частинах, якою робилися дрібні насічки на бокових гранях виробів.

В основному весь процес виробництва відбувався на місці. Починали з того, що від скелі відривали брили каменю. Для цього в конусоподібні заглиблення забивали дубові клинці, поливали їх водою і залишали так на ніч. Від води дерево розбухало і камінь відколювався від скелі. Металеві клинці забивали в ряд один за одним по розміру необхідної заготовки і били по них до тих пір, поки отримували тріщину, а тоді розважували ломом.

Заготовку майстер обробляв шпунтом та молотком, а шкарпелем вже вирівнював краї та робив написи.

Асортимент виробів каменотесів досить широкий. Це – жорнові камені до млинів, вітряків і ручних жорен, «криничники» (цебрини до криниць), різного роду жолоби, стовпи в огорожі тощо. Великим попитом користувались бруски та круги для точіння, особливо так звані «косні» бруски, які використовувалися для гостріння кіс. Точила були різних розмірів. Наприклад, «серпівки» (для заточування серпів) мали діаметр до 20 см, а звичайне точило – 45-50 см [5, с. 10].

11.jpg

Фото 12. Жолоб для напування худоби із села Буша Ямпільського району Вінницької області.

Значне місце серед виробів з каменю займали хрести – надгробні, придорожні, що ставили при в’їзді в село, на роздоріжжі, а також біля криниць, джерел, як спомин про хрещення, позначали ними межі. 

12.jpg

Фото 13. Кам’яний хрест із села Зелене Гусятинського району Тернопільської області (1906 р.).

В ХІХ ст. люди ставили хрести на своєму полі «за одпущення гріхів», чи просто «во славу Божу». Їх досить часто прикрашали орнаментом – «розетками», «гілками», «квітками». Рослина на хресті була знаком вічного життя. У ХІХ ст. на хрестах з’являється розп’яття – «фігура».

13.jpg

Фото 14. Кам’яний хрест із села Зелене Гусятинського району Тернопільської області (кін. ХІХ – поч. ХХ ст.).

Готові вироби розвозили по селах на продаж. Особливо далеко від центру виробництва везли хрести. Це робили люди, яких називали «хрестовозами». Великі вироби возили на спеціальних возах – «биндюгах» та «лігах».

Таким чином, садиба з Подністров’я знайомить відвідувачів музею з особливостями народного будівництва, декоративного оздоблення житлових та господарських будівель, внутрішнього обладнання хати, традиційного вбрання, основних та допоміжних занять місцевого населення, зокрема, каменотесним промислом.

 

Список використаних джерел та літератури:

1. Гудченко З.С. Музеї народної архітектури України. – К.: Будівельник, 1981. – 120 с.
2. Данилюк А.Г. Давня архітектура українського села: Етнографічний нарис. – К.: Техніка, 2008. – 256 с.
3. Зозуля Н.О., Богданов В.Г., Дубина Р.В., Главацька Л.А. Паспорт об’єкта культурної спадщини: хата із с.Яришів Могилів-Подільського р-ну Вінницької обл. // Архів НМНАПУ. – 2011 р. – Оп. 5. – Спр. 16. – 7 арк.
4. Зозуля Н. Порядкування та прикрашання подільських хат напередодні Великодня: традиції та сьогодення // Переяславіка: Наукові записки Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав»: Збірник наукових статей. – 2017. – Випуск 12 (14). – С.206-213.
5. Зозуля Н.О. Тематико-експозиційний план обладнання садиби селянина-середняка з Придністов’я: хата із с.Яришів, шопа з с.Теремці, комора з с.Баговиця, саж з с.Грушки // Архів НМНАПУ. – 1982 р. – Оп. 12. – Спр. 17. – 61 арк.
6. Косміна Т.В. Сільське житло Поділля кінець ХІХ – ХХ ст.: історико-етнографічне дослідження. – К.: Наукова думка, 1980. – 192 с.
7. Поділля: Історико-етнографічне дослідження / [Артюх Л.Ф. та ін.]. – К.: Видавництво незалежного культурного центру «Доля», 1994. – 499 с.
8.Сауляк Б. Розвиток деревообробних ремесел Східного Поділля кінця ХІХ – початку ХХІ ст. – К.: Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Т. Рильського, 2015. – 292 с.

Коментарів: 4
  • Аврора

    Багато чого дізналася про Садибу

  • Аврора

    Багато чого дізналася про Садибу

  • Нюша

    Классс!Хотіла би відвідати таке

  • Альбіна

    Дуже цікаві факти!
    Пізнавальна тематика мені дуже сподобалась.☺️

Залиште свій коментар