Весняні знаки кохання наших пращурів

Ніна Главацька

"Колодку прив’язати – водою облити – умикнути,або весняні знаки кохання наших пращурів"

     Перед Великим постом, на бабський тиждень, – чи не єдиний період у році, коли чоловіки виконували усі забаганки жінок і робили за них усю важку роботу, – одна частина жіноцтва у шинку «телят пестила» чи, іншими словами, веселилася і горілку споживала, інша бенкетувала у зятів на так званих «тещиних вечірках», а ще інша, набравши повен оберемок дерев’яних колодок, ходила селом і прив’язувала їх до рук неодруженим парубкам, які мали нещастя трапитися на шляху. Колодка – символічне засудження, що вчасно не одружився, мовляв, «не схотів женитися – волочи тепер колодку, так тобі і треба». Якщо пощастить, то колодку хлопцю пов’язувала не молодиця у віці, а молода дівчина. Справжня удача – якщо дівчина, якій таємно симпатизуєш. Щоб колодки позбутися, треба відкупитися. Молодицям – могорич, дівчатам – танець, хустку чи намисто. Вона колодку пов’язала, він відкупився – і пішло-поїхало…
    Великдень розпочинався з символічного віддавання дівчиною колодки тому хлопцеві, що напровесні, на Колодія, дарунки дарував – відкуплявся. «Віддати колодку» – подарувати писанку. Не будь яку, а найкращу – як символ щирої прихильності і любові. На Гуцульщині, щоправда, дівчата не схильні були писанки отак просто віддавати. «Писанки? Просто у руки? Нє, не чули!» – сміялися вони і ховали барвисті дари за пазуху. «Хочеш писанку – а спробуй-но дістань сам!» І гуцульські хлопці, що як відомо, легких шляхів і не шукали, таки ті писанки здобували-діставали, а діставши, в боргу не залишались – обливали норовливих дівчат з голови до ніг студеною весняною водою. Але ті не були проти.
    Бути облитим на другий день Великодня, в Обливаний понеділок, не означало бути мокрим – це означало бути щасливим. Дорослі хлопці обливали всіх дорослих дівчат, а надто тих, на кого мали плани. Через двері, через вікна, вони ломилися до дівчини у хату, витягували її, сонну, з постелі і виливали на неї коновку води. Чим сильніше облив – тим, вважалося, серйозніші наміри. Найбільш завзяті – ті просто тягнули дівчину до ставка і вкидали у воду. Найкраще, що можна було отримати за такі бешкети – це бути облитим у відповідь. Це свідчило про взаємність, це було символічним «так». «Бути весіллю» – шепотіли тихо, аби не зурочити, зворушені мами, дивлячись на мокрих, як хлющ, але щасливих молодих людей, і були праві.
Якщо ж взаємності досягти не вдавалося – не страшно, були й інші сценарії. Дівчину можна було умикнути або викрасти. Суворий звичай, архаїчний, але … що було – то було.
    Просто всі усвідомлювали, що невпинним є рух по небу Сварожого кола: літо, осінь, зима – і знову весна. Треба встигнути. Напровесні «Колодій пару шукає, серце з серцем єднає», на Великдень Ярило кохання утверджує, Купайло влітку благословляє, а восени весілля справляє. Треба встигнути! Бо у небесній круговерті всьому є своє місце і всьому свій час.