Протягом 2007–2014 років у Національному музеї народної архітектури та побуту України тривала робота над пошуком інформації для відтворення інтер’єру та екстер’єру садиби зі Східної Бойківщини. Під час польових експедицій 2007–2008 років до Рожнятівського району Івано Франківської області з метою етнографічного обстеження регіону та збору експонатів у селі Липовиця виявлено та досліджено промисел, пов’язаний із виготовлення решіт, що зберігся від ХІХ ст. й до сьогодні.
Село Липовиця розкинулося у вузькій долині річки Чечви, за 30 км від районного центру. Населення – приблизно 1600 осіб . Перша письмова згадка про село відноситься до 1632 р., а першими поселенцями були сім’ї Котелюків і Сенюків (всього 9 осіб). Достовірно невідомо, чи це були лісоруби, чи втікачі від панської сваволі або татарських набігів.
   За народними переказами, назва села походить від великих масивів лип, що росли на берегах Чечви. Під цими липами і звели свої житла перші поселенці. Село Липовиця має ланцюгову форму забудови, що характерна саме для поселень вузьких гірських долин. Селянські садиби розташовувалися невеликими групами вздовж дороги, паралельно до русла ріки.
   «В 1661 р. проводилась перевірка (люстрація) Львівської землі. Село Липовиця мало тоді 5 ланів, підданих жителів було 10 чоловік, чиншу платили 30 злотих. Мала кількість підданих не означала, що в селі було мало жителів, просто багато з них були т. зв. «комірники», «халупники», тобто люди, які робили за харч у пана та його наглядачів, допомагали багатшим селянам, з цих людей нічого було взяти» [6, 3].
    Основним заняттям липівчан було землеробство і тваринництво. Як і всюди в Україні, широкого розвитку набули ремесла і промисли, пов’язані переважно з обробкою дерева і шкіри (кушнірство, чинбарство, теслярство, столярство, бондарство, вуглярство, виготовлення решіт). Ковалі працювали з привозною сировиною. Ткацтво як ремесло виокремилося в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. Через відсутність гончарної глини, череп’яний посуд довозили.
   З розвитком товарних відносин у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. «в Липовиці виділилось кілька заможних родин – Гарчій, Галайко, Субольта, кожна з яких мала від 40 до 60 десятин землі, близько 20 голів великої рогатої худоби, 80–100 овець, на них працювало від 2 до 5 наймитів. В цей час в господарстві липівчан з’являються куплені в державних магазинах січкарні, млинки та інші машини. На початку ХХ ст. майстри із Солотвина збудували в селі водяний млин. У ньому крім основного приміщення, де мололи зерно, було іще два: «фолюшня», де били грубе сукно, а в іншому виготовляли луб для решіт» [7, 3]. Луб навіть вивозили в Угорщину. Цим промислом керували самі австрійці.
    «Решета в нас почали робити то ще якісь перші німці. То решета не робили, лиш тільки лублі до них стругали» [4].
   Відтоді найпоширенішим ремеслом, що й донині зберігається, є виготовлення решіт. Майже в кожній родині вміють виготовляти сита і решета, які продають не лише на Івано-Франківщині, а й за її межами.
   Решетами віють зерно й бобові, до того ж вони є атрибутом весільного обряду.
   У селі Липовиця по барвінок ішли в четвер лише дівчата з маленьким братом молодої. Дружка несла решето на крайці через плече. У решеті – червона стрічка («сльонжка») й навісний замок («колодка»). На галявині, де росте барвінок, хлопчик перший зрізує («зарізає») листя квітки. За ним і дівчата зрізують тричі по три стебла. Дівчата і свахи співають («ладкають»):

Благослови нам, Боже, (2 рази)
Та й ти, Божая Мати,
Ходи нам помагати (2 рази)
Барвінок ізрізати.
Ґаздинько городова (2 рази)
Бодай би ти здорова,
Що досвітком не спала, барвінок поливала (2 рази) [5].
Або ще:
Ой піду я темним лісом
По барвінок, по барвінок
Та й наскубу барвіночку
На зелений вінок.
Ой стелися, барвіночку,
По горах, по горах
Та стелися, барвіночку,
Дівкам по головах.
Ой рве дівка барвіночок
Та й плете віночок,
Голосочок, як дзвіночок,
Лиш до співаночок.
Й то ми ся ісподобав
Хлопець-перегінчик,
Буду мати із-за нього
Зелененький вінчик.
Рости, рости, барвіночку,
Най тя потоптаю,
Най ся люди мнов не журять,
Скоро ся віддаю [2].

   Після цього галявину посипають грішми, цукром, пшеницею, «аби багаті молоді були, аби гроші мали, аби хліб мали». У хаті «барвінок висипають з решета на застелений скатертиною стіл, до решета ж кладуть хліб із замком та ножем, до ножа прив’язують дві нитки й на них наплітають пучки барвінку, розкладені рівно листками» [2].
   Робили два вінки – для нареченої та нареченого.
   Про техніку й технологію виготовлення решіт інформацію записано від Вінтоняка Івана Федоровича (1927 р. н.), Дранчука Леоніда Михайловича (1971 р. н.) та Дранчука Ігоря (1961 р. н.).
   Решета робили із сирої деревини, яку заготовляли в будь-яку пору року. Для цього брали деревину без сучків і щоб добре кололась. Найкращою деревиною є смерека, що росте високо в горах у старих густих лісах (місцева назва – «сигліс»).
Деревину розпилювали на колоди завдовжки 1,5–1,8 м і розколювали. Спочатку їх розколювали на чотири частини, а потім – кожну з них ще кололи навпіл до тих пір, поки не одержували дошку товщиною 5 см. Її горизонтально затискали у «вісному стільці» і знову розклювали навпіл. З однієї колоди виходить приблизно двісті лубів («лублів», «лубочків»). Потім «вісним ножем» стругали ці дощечки, щоб вони були рівними і гладенькими. Стругали також на «вісному стільці» [Рис. 1].

Рис. 1. Ігор Дранчук за роботою на «вісному стільці». Фото Руслана Дубини

   «Вісний стілець» – це ослін із прямокутним отвором, розташованим ближче до середини. До одного його краю дерев’яним тибликом кріпилася дошка, що вільно рухалася вгору-вниз і мала прямокутний отвір. Через ці два отвори проходив дерев’яний стрижень завдовжки 60–70 см із круглою «головкою». До його нижньої частини кріпили дощечку («ходак»), на яку натискали ногою, притискаючи «головкою» заготовку. Кут нахилу заготовки регулювали за допомогою кількох отворів у стрижні, куди закладали «патичок». Під незакріплений край рухомої дошки підкладали декілька маленьких дощечок, фіксуючи в такий спосіб потрібний кут нахилу.
   Після обробки дощечки на «вісному стільці», її закладали у спеціальний верстат («машину») і гнули луб [Рис. 2]. Якщо смерекова дощечка суха, тоді її намочували або розпарювали.



Рис. 2. «Машина» – верстат для виготовлення «лубу» (обичайки) до решіт.
Фото Руслана Дубини

   «Машина» складається з дерев’яної вигнутої оббитої бляхою станини на чотирьох ніжках. До станини металевими шпильками прикручені дві боковини, у які закладено горизонтальний дерев’яний вал. З одного боку до нього кріпиться металева корба, а посередині – набиті «зубки зі старих пилок» [3] – це «головка». Дощечку закладають під «головку», за допомогою корби прокручують вал декілька разів вперед-назад й одержують вигнутий луб. Його закладають у «зшивач» (спеціальний обід діаметром приблизно 50 см) по 10–15 штук і в такий спосіб сушать на сонці, на печі або й у печі [Рис. 3].


Рис. 3. «Зшивачі» з лубом до решіт. Фото Руслана Дубини

   Колись луб зшивали ликом, із середини ХХ ст. почали збивати маленькими цвяшками, а сьогодні скріплюють металевими скобами за допомогою спеціального степлера.
   «Коли вже матеріал висох, збиваєш луб докупи цвьочками маленькими, а потом сітку натягуєш. Її робили з ліщини або з явора. Ліщина має бути негруба і гладка» [3]. Залежно від діаметра решета, ліщину різали на прути завдовжки 20–60 см. Потім розколювали ножем: «спочатку начетверо ділили, потім знову колеш. Поколену ліску клали на коліно і стругали ножем, аби гладеньке було» [1]. Водночас її очищали від кори. «Личі» (стрічки) робили із сирої ліщини.
   Спостерігаючи за роботою майстра з плетіння Вінтоняка Івана Федоровича, важко не помітити неабиякі навики, віртуозність, відчуття матеріалу. Майстер робить ножем надріз на одному торці заготовки, відділяючи в такий спосіб стрічку завтовшки 0,5 мм. Після цього він затискає зубами товщий кінець заготовки й великим пальцем правої руки регулює поділ на тоненькі рівні стрічки. Із цих стрічок і сплітають полотна для дна решета.
   Полотна плели густішим або рідшим перебором. Плетіння починали із центра круга технікою хрестика. Отвори в обичайці (лубі) робили коротким широким шилом [Рис. 4].

Рис. 4. Широке шило, яким робили отвори в обичайці для зшивання решета. Фото Руслана Дубини

   «Береш широке шило і пробиваєш ним луб, але так, щоб не колоти. Один отвір пробиваєш на основу, а другий на шиттє. Протягували посередині першу стрічку, від тої першої давали другу, третю – з того й з того боку» [4]. Коли основа готова – зашивали, починаючи із центру решета. Випуски ліщини на лубі називають пасма. Їх забивають з одного боку, натягують і переходять на інший. «Наскрізь запихають і вже зсередини обрізають ножем» [4].
   Пасма на лубі групували в орнаментальні мотиви: стилізовані жіночі фігури або «смерічки».
   Нині зашитих ликом решіт виготовляють дуже мало, оскільки цей процес досить тривалий і трудомісткий. Для виготовлення одного решета потрібно від 4 до 6 годин праці.
   З появою капронової сітки фабричного виробництва процес виготовлення решіт став набагато простіший. Сьогодні традиційні зашиті ликом решета виготовляють лише на замовлення, а майстри спеціалізуються на виготовленні сит. Слід зазначити, що молодь взагалі цим не займається. У селі Липовиця, на думку місцевих жителів, єдиним майстром, що виготовляє традиційні решета, є Вінтоняк Іван Федорович [Рис. 5]. Проте люди середнього і старшого віку пам’ятають техніку і технологію їх виготовлення.


Рис. 5. Вінтоняк Іван Федорович із решетом власного виробництва. Фото Руслана Дубини

   Виготовлення сит набагато простіше. На готовий обід накладають капронову чи дротяну сітку, притискають «обручиком», зробленим за тим самим принципом, що й обід, і злегка набивають киянкою (дерев’яним молотком). Край обода змащують клеєм ПВА на тому місці, де буде «обручик», і знову його набивають. Ножицями обрізають сітку, що виступає з-під «обручика», й остаточно насаджують його на обід. Виготовлення сита займає 10–15 хвилин.
   За густотою сітки сита можна поділити на дрібносітчасті (для пшеничного чи житнього борошна), з більшими творами (для кукурудзяного борошна) та з дротяною сіткою (для просіювання круп).
   Колись свою продукцію липівчани продавали в сусідніх селах або на ярмарках у Рожнятові, Долині, Болехові, Калуші, Марамороші, Сопоті, Косові тощо. Зараз здебільшого здають скупникам із Косівського району по 3–7 грн за штуку. А ті розвозять їх не тільки територією України, але й за її межами. У кого є можливість, сам продає в районних та обласних центрах України за ціню від 10 до 15 грн за одиницю. За сезон (а займаються промислом переважно пізно восени і взимку), у вільний від сільськогосподарських робіт час, у селі виготовляють до 15 тис. сит і решіт. І хоча товар має стійкий попит, проте перспективи розвитку ремесла досить невтішні. Більшість чоловіків працює за кордоном на заробітках, тому цей вид діяльності дедалі більше переходить до жіночих рук. До того ж на сьогодні не вистачає сировини у зв’язку з масовою вирубкою лісу.
   Виготовлення решіт буде показано в експонованій садибі, до якої входить хата із села Липовиця.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

Джерела
1. Вінтоняк Іван Федорович, 1927 р. н., село Липовиця Рожнятівського району Івано-Франківської області. Запис 2007 р. Дубини Р. В.
2. Гуцул Стефанія, 1950 р. н., село Липовиця Рожнятівського району Івано-Франківської області. Запис 2008 р. Главацької Л. А.
3. Дранчук Ігор, 1961 р. н., село Липовиця Рожнятівського району Івано Франківської області. Запис 2007 р. Дубини Р. В.
4. Дранчук Леонід Михайлович, 1971 р. н., село Липовиця Рожнятівського району Івано-Франківської області. Запис 2008 р. Дубини Р. В.
5. Шпильчин Богдан Григорович, 1946 р. н., село Липовиця Рожнятівського району Івано-Франківської області. Запис 2008 р.
Дубини Р. В.

Література
6. Шпильчин Б. В часи недолі і звитяги: Селу Липовиця – 350 років // Нові горизонти. – 1989. – № 59.
7. Шпильчин Б. Тернистими шляхами поступу. Селу Липовиця – 350 р. // Нові горизонти. – 1989. – № 98.

Стаття опублікована у збірнику «Народна культура України: традиції і сучасність: матеріали Міжнародної наукової конференції, присвяченої 40 річчю заснування Національного музею народної архітектури та побуту України, Київ, 8–10 жовтня 2009 р. / Національний музей народної архітектури та побуту України; уклад. і наук. ред. П. М. Федака. – К.: Задруга, 2010. – 552 с.»