16. Ґражда із селища Верховина

Ґражда із селища Верховина Івано-Франківської області

Ґражда – це гуцульська садиба, що є комплексом житлових та господарських споруд, з’єднаних по периметру дерев’яними стінами. Будівничий – Іван Могитич. Перший власник – війт Жабйого (тогочасна назва Верховини) Петро Юрук, останній – Микола Кікінчук. 

Згори ґражда схожа на два прямокутники, адже складається із чистого й господарського двору. До чистого двору входять хата, дві хатні та дві надвірні комори, а також притули (додаткові приміщення навколо хати). Усі вони з’єднані між собою високою зрубною огорожею з навісом – піддашшям і брамами. У піддашші стоять сани, віз, терниця та інший сільськогосподарський інвентар. Уздовж чільної стіни хата облаштована широкою критою галереєю – помостом. Вхід на поміст – по сходах-приступцях, викладених із великих камінних плит. 

Основу господарства гуцулів складало тваринництво. Хліборобство відігравало меншу роль. Це добре видно на прикладі господарського двору ґражди. Він примикає до тильної стіни хати. Там встановлено велику стайню «на маржину» (худобу) і малу – «на телята». Двір має огорожу з піддашшям та ворота на дві половини. У піддашші стоять «остріва» (соснова колода з гілками) для просушування сіна, а також граблі, борона. 

Господарські споруди, огорожа з піддашком та ворота криті драницею, двір вистелений камінними плитами. У притулах є загородки для овець і телят. Ліворуч від входу в притули тримали дрова, господарське знаряддя.

Головна частина ґражди – це хата, яка складається із сіней («хоромів»), двох житлових кімнат та двох комор. Хата збудована зі смерекових протесів, які покладені на кам’яний фундамент. Дах чотирисхилий, критий смерековими драницями. Підлоги постелені з дощок.

Інтер’єр в обох хатах традиційний: напівкурна піч, ліжко, стіл, лави, мисник, у якому можна побачити косівську мальовану кераміку. 12 грудня 2019 року косівську мальовану кераміку внесено до Репрезентативного списку ЮНЕСКО нематеріальної культурної спадщини людства. 

Дим із напівкурної печі виводився в сіни («хороми»). Хата-«лівачка» презентує буденний інтер’єр, а хата-«правачка» слугує за світлицю. Стіни світлиці оббиті «писаними» веретами, килимами. Меблі оздоблені різьбою, особливо вражає стіл, скриня, мисник, різьблений у хрести, шестипелюсткові розети в колах, «ільчате письмо». Гуцули здавна славилися своєю різьбою. Нею прикрашали все: сволоки, жердки, мисники, полиці, скрині, хрести, підсвічники, топірці, сідла, ложа рушниць, палиці та багато інших предметів.

За словами дослідника Володимира Шухевича, майстерність гуцульських різьбярів пояснювалася тим, що «рука гуцула легка, бо він не знає тяжкої невтомної праці біля ріллі… а прегарна природа гуцульських гір піддержує його фантазію і робить його способнішим для усяких мудрішок (мудростей)». Спочатку для різьби гуцули користувалися тільки звичайними ножем та цвяхом. Згодом додалися звичні для сучасних різьбярів інструменти.

У хаті-«лівачці» меблі простіші, без різьблення, але разом із митими стінами мають неповторний сріблясто-сіруватий колір. Кольорову гаму інтер’єрів доповнюють верети, ліжники, килими, які розкладені на грядах. Конструкція гряд і їхнє розміщення в інтер’єрах традиційні й типові для Гуцульщини.

У хаті експонуються ікони на склі, серед яких – святого Юрія-Змієборця та Розп’яття Ісуса Христа. В Україні цей вид мистецтва найбільш поширеним був у гірських районах Карпат, на Покутті та Поділлі. В Україні «золота доба» живопису на склі була недовгою (кінець ХІХ – початок ХХ століття). Особливістю ікон на склі Гуцульщини є червоне тло. Заможні господарі нерідко замовляти собі хатні ікони, де були зображені святі покровителі родини.

На ґражді в надвірній ґаздівській коморі представлено бондарство. Тут зберігаються основні знаряддя бондаря – вісний столець, долота та чекани для випалювання. В інтер’єрі хати й комори багато дерев’яного посуду: бербениці (бочки), коновки, цебрики, водоніски. Особливо гарні пасківники, у яких на Великдень носили святити паску до церкви.

Крім того, у коморі експонуються знаряддя, пов’язані з виробництвом молока та сиру. Серед них «брай» – буковий кіл, який з одного боку гладко обтесаний, а з іншого – має гранчастий кінець. Це знаряддя використовували під час виробництва будзу (звичайного сиру) і бринзи (подрібненого і посоленого будзу).