8. Водяний млин із села Пилипець

Водяний млин із села Пилипець 
Міжгірського району Закарпатської області 

Цей водяний млин є взірцем будівельної техніки виробничо-господарських споруд Закарпатської Бойківщини ХІХ століття. Такі млини (наливні) характерні для регіонів, де були швидкі ріки та потоки: для потреб відводилася лише частина води з потоку. Таким млином можна було користуватися протягом року. У Центральній Україні, наприклад, на струмках переважали млини-вешняки. Для них використовували воду тільки під час весняних повеней або спускаючи воду зі ставка.

Власниками млина були Михайло Пирч та його син Федір. Млин стояв на березі стрімкого потоку, що витікає з водопаду Шипіт. Спочатку млин мав одне водяне колесо та одну пару каменів. Біля млина було валило для сукна і ступа із сукновальнею. 1946 року його наново було перекладено: встановлено два водяні колеса, чотири пари каменів, нову гать, побудовано валило. У млині господар не жив, адже мав через дорогу садибу, яка складалася з «хижі», тобто хати, та багатьох господарських споруд. З приходом радянської влади на Закарпаття млин став власністю колгоспу. У 1960-х роках, після повені, млин не функціонував до 1970-х років, коли його було виявлено науково-пошуковою експедицією музею. 

Млин із села Пилипець має зрубну конструкцію, складається з «хижі» – приміщення, де відпочивали та іноді залишалися на ночівлю приїжджі селяни, і млина з механізмом. «Хижа» збудована в зруб зі смерекових колод, млин – із брусів. Високий дах комбінований, критий соломою і драницями. Знизу на стрісі два ряди драниць, потім два ряди «жуп» (солом’яних китиць), а далі – солома «внатрус». У музеї це єдиний експонат, де поєднано різні матеріали та покрівельні техніки. Таке покриття типове саме для Закарпатської Бойківщини. 

Млин має двоє вхідних дверей, розташованих одне проти одного, а також два волокові вікна, що вирубані у двох суміжних колодах. У минулому такі вікна затуляли («заволікали») дерев’яною дощечкою, яку згодом замінили на скло. Біля печі в сінешній стіні прорізано віконечко. Там ставили каганець, і тому, не виходячи з «хижі», можна було спостерігати, що робиться в млині.

Млин має два водяних колеса та жорна – круглі камені, якими й перемелювали (перетирали) зерно на борошно. Найкращим матеріалом для виробництва жорен вважався камінь-пісковик. Насічку на жорнах робили за допомогою спеціального молотка – оскарда (дзьобаня).

Потік перегороджувався гаттю зі смерекових колод для спрямування води на колеса. Воду з потоку подавали довбаними колодами на верх коліс, які обертали вали із закріпленими на них колесами (шестернями), а вони обертали веретено та верхній камінь. Зерно засипали в кіш, що кріпиться зверху, а борошно сиплеться в корито, яке закріплене внизу нижнього каменя.

Клімат на території Закарпатської Бойківщини не залишав селянам великого вибору у вирощуванні злаків. Основними культурами в цьому регіоні були овес та кукурудза, меншу роль відігравало жито. До Другої світової війни пшеницю переважно купували на території нинішньої Угорщини.

Інтер’єр «хижі» традиційний: курна піч, піл, стіл із лавицею, невеликий мисник і лави, на яких розкладено ваги та різні мірки («віко», «мірка», «мірочка») для зерна та борошна, виготовлені місцевими бондарями. Такі мірки були «середніми арифметичними», адже ними міряли об’єм збіжжя, а густина пшениці, жита, ячменю та вівса – різна. Вважалося, що «віко» – це приблизно 25 кг, «мірка» – 16 кг, а «мірочка» – 2 кг.

На Закарпатті млини належали переважно заможнім селянам, а інколи були власністю села. За утримання млина власник сплачував податок на користь держави, розміри якого залежали від потужності млина. Населення завжди наділяло мельників надприродними здібностями, та й церква вважала мельників недобросовісними: на іконах Страшного Суду мельник – це один із популярних персонажів (разом із шинкаркою). Його завжди малювали із жорнами на шиї.