Прийде тиждень Вербовий, а там - і Великдень скоро

Великий піст 2022 року йде до завершення у своїй унікальній трагічності. Як і для нас, піст для наших предків був часом покаяння, пожертви, духовного та тілесного очищення, сподівання на прощення від Бога. Традиції, що пов’язані з цим періодом, непозбавлені глибокої поваги до сил природи та шанування зв’язків у родині та сільській громаді. 

Час Великого посту має багато особливих рис, серед яких – окреме значення кожного із семи тижнів. Наприклад, Жилавий (Чистий) понеділок – це входження в піст, коли випікали пісні житні жиляники, аби простіше увійти в харчові обмеження. У першу неділю посту дівчата варили кашу з маком і закопували в землю, щоб оминуло нещастя. 

На другий тиждень, проти неділі знову варили кашу з яйцем, закопували на вигоні, щоб приманити до вулиці хлопців. Харчування в піст було нескладне: пісний борщ із квасолею (у певні дні з рибою), фруктові киселі, уживали квашені овочі та гриби, капусту в різних стравах, горох, картоплю «не луплену» та різні каші.

Четвертий тиждень – Середохресний –  коли в середу піст вломиться навпіл. Саме в Середохресну середу з пісного тіста випікали хрестики, з якими рушали на оранку поля. Хлібна випічка мала дати силу землі, орачеві, його коням і волам. Крім того, кожна субота в час посту є поминальна, що підтверджує існування культу предків у світогляді нашого народу.

З понеділка 11 квітня 2022 року ми заходимо в шостий тиждень посту, який має завершитися Вербною (Лазаревою) суботою та Вербною неділею. Цей тиждень – останній постовий перед Страсним до Великодня (Воскресіння). Шостий тиждень був часом постійної підготовки до свята: прибирали двір, білили хату ззовні та всередині, підводили долівку. На Поділлі, наприклад, до Великодня хату прибирали витинанками або розписували стіни фарбами. 

До великого свята вирізали паперові церкви з мереживом бань, багаті вазони квітів, тематичні картинки, на яких зображені дівчата, козаки чи пташки. Витинанки кріпили між вікнами, на сволоках або на пічній стіні. Між вікнами розташовували витинанки великих розмірів. Їх кріпили поодинці чи групували в один ряд. Біля ікон та на божничці (поличка під образи) клеїли хрести, паперове мереживо, дерево життя та ін. 

Варто зазначити, що в час будь-якого посту з хат українців прибиралися святкові рушники з червоними чи яскравими кольорами. Їх місце біля ікон займали постові або пісні рушники. Нитка для вишивки постового рушника бралася біла, або злиняла, стриманих відтінків: сіра, чорна, блідо-коричнева. До сьогодні краєзнавці знаходять зразки згаданих вище рушників. Розуміння присутності таких кольорів майже зникло, а традиція залишається. 

Шостий тиждень Великого посту ще називають Квітною або Цвітною седмицею. Особливо відповідальна в цей час малеча. Хлопчики вишукують вербу та намагаються забезпечити церкву й громаду зеленими гілками. В Україні здебільшого визнають тоненькі гілочки звичайного верболозу. У наш час людям до вподоби гілочки верби з котиками, з яких формують святкові букетики, прикрашені сухоцвітом. 

Традиція використовувати вербову гілку на Лазареву суботу чи Вербну неділю пов’язана з історією життя Ісуса Христа, коли він в’їхав до Єрусалима, розуміючи своє призначення. 

Люди встеляли землю пальмовими гілками, котрі там звуть «єрусалимською вербою-івою», а в Україні для цього обрали вербу. І не випадково, бо це дерево має окреме місце в нашій культурі.

Згадаймо, у скількох піснях йдеться про вербу, скільки існує замовлянь, приказок та легенд про це красиве дерево. За Степаном Килимником, верба виступає як ідеалізація дерева, що символізує силу роду, як тотем, предковічне материнське дерево українців:

Ой не стій, вербо, над водою, 
Не пускай гілля по Дунаю, 
Ой Дунай – море розливає,
І день, і ніч прибуває, 
Та з верби корінь підмиває,
Із верху вершок висихає.
Ой стань собі, вербо, на риночку,
У хрещатому барвіночку,
У запашному васильочку…, – 

текст з весільного обряду, де кожна згадка про якийсь елемент сповнена особливим символічним змістом. 

Уважалося, що на зеленій вербі оселяються душі предків, які відганяють зло від свого роду. Але сухе дерево, покинуте життям та душами, заселялося нечистю. Освячену вербу нечиста сила оминала.

«Де срібліє вербиця – там здорова водиця» (Приказка).
«Де лелека гніздо в’є, там верба у пригоді стає» (Приказка).

Напередодні Вербної неділі (у містах – у суботу ввечері, а в селах – у неділю вранці) відбувається велике богослужіння, на яке люди йдуть із гілочками верби. Кажуть, що колись гілки верби діти заносили у двір і клали перед церквою для освячення. Після служби селяни забирали гілочки із собою. Ідучи додому, символічно били рідних, сусідів, знайомих з примовлянням-заклинанням: 

Не я б’ю, верба б’є.
За тиждень – Великдень
Хворість в ліс, на вересь. 
А здоров’я в кості.
Будь здоровий, як вода,
Рости, як верба.
Або жартома карали освяченою лозинкою того, хто не був на службі:
Не я б’ю, верба б’є.
За тиждень – Великдень. 
Недалечко червоне яєчко.

Вертаючись із церкви, люди встромляли окремі гілочки в землю, частіше –  біля води. Як версію подій, маємо пісню зі словами:
В кінці греблі шумлять верби, 
Що я насадила…

У господарстві було багато необхідних речей, виготовлених із верби. Селяни протягом року виплітали повітки для худоби, тини, верші для риболовства, колисочки для діток, кошики та ін.

Освячену гілочку верби, що принесли до хати, зберігали увесь рік за іконами: «тримали од грому» (с. Запруддя, Камінь-Каширський р-н, Волинь). Уважалося, що коли кинеш освячену лозинку проти вітру, то захистиш свій дім від блискавки й пожежі. Вербицею розганяли хмари, щоб не було граду.

Господар заносив освячені гілочки в повітку чи хлів. Худобу легенько поплескував вербою та затикав галузки під стріху. Господарі й пастухи брали в руки гілки освяченого дерева, коли вперше виганяли худобу в поле на пасовище – у ритуалі вигону худоби на пашу, «щоб нечисть не чіплялася до тварин».

Наші предки вірили, що посвячена верба має магічну лікувальну силу. Її відвар використовували, щоб позбутися головного болю, пропасниці, ревматизму. Освячені котики додавали в кашу, щоб отримати від весни сили, а також їли пухнасті бруньки з гілочок, ідучи з церкви, щоб не було лихоманки й не боліло горло («Українці: Свята. Традиції. Звичаї» / [уклад. І. Коверець]. – Донецьк, 2008. – С. 143).

Степан Килимник у своїй роботі «Український рік у народних звичаях в історичному освітленні: у 3 кн., 6 т. Кн. ІІ, т. 3 (Весняний цикл); – К., 1994) про весняний календар повідомляє: «Український народ не міг не помітити, що верба дуже швидко росте, і використав це у магічних обрядах. Баба-повитуха, обмиваючи дитинку у воді із замоченими вербовими гілочками, примовляла: «Як верба росте швидко, щоб дитина росла швиденько». 

Дівчата на виданні садили гілочку свяченої верби й уважно доглядали, аби прийнялася. Бо то ж знак гарної долі. Свячені гілочки садили біля нової криниці, щоб вода була чиста та здорова. А минулорічну вербу спалювали під час випікання цьогорічного Великоднього обрядового хліба – Паски. 

Ще одна важлива подія відбувалася у Вербну (Лазареву) суботу. Від цього дня дівчата та жінки починали писати писанки – майстерно розмальовані й сповнені важливого символізму. Жінки прагнули поринути в стан спокою, рівноваги та гармонії, щоб написати гарну писанку. Доводилося розписувати багато яєць, бо на Великдень несли писанки на освячення до церкви, роздавали рідним і добрим людям та ще й гарним парубкам, від яких на Запусти дівчина отримала колодку.

Молоді дівчата зустрічалися, щоб поспівати постові пісні й веснянки, щоб нагадати весні, що на неї дуже чекають.

Та є ще одна особлива ознака Вербниці – похолодання протягом тижня. Казали: «Прийшов Вербич – два кожухи тербіч».

Автор: Інна Кукліна.