Срок работы пробной версии продукта истек. Через две недели этот сайт полностью прекратит свою работу. Вы можете купить полнофункциональную версию продукта на сайте www.1c-bitrix.ru. Події | Музей просто неба (Пирогово)
"Loading..."

Великдень – свято над святами

Про Великдень можна говорити годинами, днями, роками, – бо тема невичерпна. А можна зібрати святковий кошик, прийти ще ізвечора до древнього Михайлівського храму у Київському музеї просто неба в Пирогові і взяти участь у довгому, але воістину небесному Пасхальному богослужінні. І, зустрівши великодній світанок, повернутися додому не лише із освяченою поживою, а і з оновленою, воскреслою душею…
Дуже прикро, що вже два роки поспіль для багатьох українців на заваді такому святкуванню стає пандемія. Проте журитися не варто: у більшості церков служби забезпечені прямою відеотрансляцією. Та й бесіда із настоятелем згаданого музейного храму, протоієреєм Андрієм Власенком, сподіваємося, допоможе нашим читачам достойно відсвяткувати Великдень.
178639380_365358241534683_6390837134738185696_n.jpg

Пересічну людина часто заплутує перехідність дати Великодня. Ви можете розповісти про методику розрахунку (пасхалію) дати Христового Воскресіння і причини частого незбігання дат Великодня в східній і західній християнській традиції?

І справді, питання «Коли цього року Пасха?» завжди спіткає нас несподівано.
Історики вважають, що святкувати Пасху християни почали іще від часів апостольських. На особливе пошанування цієї події вказує те виключне значення, яке надавали апостоли у своїх посланнях факту воскресіння Спасителя.
Вже з ІІ ст. маємо перше письмове свідчення про святкування Великодня, яке належить св. Іринею, єпископу Ліонському. Відтоді і виникає суперечка між Церквами Риму та Малої Азії щодо часу та змісту свята Пасхи. Малоазійські помісні Церкви, дотримуючись передання апостола Іоана Богослова, святкували Пасху разом із юдеями, тобто 14 нісана (припадає на березень-квітень) – на спомин про хресні страждання та смерть Спасителя. Натомість Римська Церква та її сателіти, за переданням апостолів Петра й Павла, святкували її в наступну за єврейською Пасхою неділю – як радісний спогад про Христове воскресіння. Часом протиріччя з цього питання настільки загострювалися, що під загрозою опинялася сама єдність Соборної Церкви.
Незгода тривала майже два сторіччя й була остаточно подолана тільки на І-му Нікейському Вселенському Соборі у 325 році. Собор схилився до римської практики та своїм сьомим правилом постановив таке: «Святкувати Пасху після Пасхи єврейської, у перший недільний день після повномісяччя, котре буде в самий день весняного рівнодення чи безпосередньо після нього, але не раніше весняного рівнодення». Тоді ж імператор Костянтин Великий відправив Церквам особливе послання, в якому строго наполягав, що «визнано за благо всім і скрізь святкувати Пасху в один і той самий день». Однак, на жаль, у практичному аспекті певна проблема лишилася, позаяк Олександрійська та Римська Церкви запропонували різні цикли та методи вираховування пасхалії. Втім, жоден із них не був ідеальним і з часом призводив до розбіжностей з астрономічними даними.
Із постанови Нікейського собору витікає, що Великдень – перехідне свято, яке за православною пасхалією припадає на період між 22 березня (4 квітня за н.с.) та 25 квітня (8 травня за н.с.). Чому так? Все дуже просто. Повномісяччя у березні вважається пасхальним, якщо воно настає не раніше 21 березня (3 квітня за н.с.) чи після нього. Коли повномісяччя буває раніше цього числа, то пасхальним стає квітневе повномісяччя – через 28 днів (найпізніше – 18 квітня (1 травня за н.с.). Але якщо це число припадає на недільний день, то Великдень відкладається до наступної неділі, тобто до 25 квітня (8 травня за н.с.). Тут і криється причина розбіжності у святкуванні Пасхи католиками і православними. Окрім нинішньої 13-денної різниці між Юліанським і Григоріанським календарем, останній не передбачає ніякого квітневого повномісяччя і 35-тиденного зміщення святкового дня. Але православні із таким підходом не погоджуються, оскільки за католицькою пасхалією Великдень може наставати одночасно, а то й раніше за єврейську Пасху, що прямо заборонено постановою Нікейського собору. Відтак розходження між датами Великодня за східною і західною традиціями зумовлене як різницею в даті церковних нових місяців, так і різницею між календарями (13 днів в XXI столітті). Ось так і виходить, що Великдень за Григоріанським календарем в 45 % випадків буває на тиждень раніше, ніж за Юліанським, в 30 % випадків дати збігаються, в 5 % різняться на 4 тижні і в 20 % – на 5 тижнів. Різниці в 2-3 тижні не буває.
Цікавий факт. Оскільки фази місяця повертаються до тих самих чисел через кожні 19 років, а дні тижня, беручи до уваги високос, через 28 років, то кожні 19×28=532 роки дні Пасхи за Юліанським календарем повторюються абсолютно точно. Цей період у 532 роки називається великим індиктіоном.
З усіх практичних формул, запропонованих для обчислення дня Великодня, найбільш зручні та прості належать видатному німецькому математику, астроному і фізику Карлу Фрідріху Гаусу. Вперше він представив їх без доказів у 1802 році. Метод Гауса полягає в наступному. Припустимо, що число a — залишок від ділення номера року (звісно, від Різдва Христового) на 19; b — залишок від його ділення на 4; c — залишок від ділення на 7. Далі число d дорівнюватиме залишку від ділення 19a+15 на 30, а число e — залишку від ділення 2b+4c+6d+6 на 7. День Пасхи буде 22+d+e березня, або, що те саме, d+е–9 квітня. В цих простих формулах міститься повна пасхалія для Юліанського календаря, яку прийняла Православна Церква. Для прикладу візьмемо 2021 рік: a=7, b=1, c=5, d=28, e=0; день Пасхи — 19 квітня за старим стилем і, відповідно, 2 травня за новим стилем.
Безумовно, питання вирахування дати Пасхи є важливим. Але набагато важливішою є наша віра у Христове Воскресіння. Саме вона цими весняними днями підносить нас на вершину радости, коли вкотре чуємо Великоднє привітання: «Христос воскрес!», — та, забувши про всі образи і негаразди, піднесено відповідаємо: «Воістину воскрес!».


Свято Христового Воскресіння – це головне свято великоднього циклу. Та Великодню передує Великий піст. Ще в середині ХХ ст. Віктор Домонтович написав: «І ще так недавно ми знали, що піст є шляхом до визволення. Не похмурою погрозою, а ясною радістю. Провістям не смерти, а воскресіння... Людина нашого часу зреклася релігійних переживань. Їй стали чужими містерії євхаристії. Слова святий і святість втратили свій благовісний сенс. Людина більше не прагне доброчинности. Ми зневажили духову цінність посту. Ми цінимо ситість». Чи погодилися б ви із цими словами? Наскільки втрачено значення посту в наш час? Бо нерідко люди розглядають його як дієту і забувають про найважливіший принцип посту – «не їсти людей». А ще розкажіть нашим читачам, коли починається Великий піст і які основні свята та служби до нього входять.

Очевидно, Віктор Домонтович має рацію і стосовно людини ХХІ століття. Наскільки я пам’ятаю дані котрогось з опитувань – нині в Україні так-сяк постують не більше двох відсотків християн. Та дарма: Великий піст щовесни допомагає багатьом людям як не схуднути, то хоча б на час спинити безкінечну «ловитву вітру в полі», за образним висловом премудрого царя Соломона.
Піст у своїй основі явище не національне і тим паче не «дієтичне», а духовне. Постувати належить усім християнам в цілому світі, оскільки постові обмеження запроваджені соборними рішеннями Церкви від самих початків християнської доби. Усього на рік припадає понад двісті постових днів, та найголовніші з них – 7 тижнів Великого посту.
Великий піст – велике випробування для духу й тіла, бо йдеться про всі сфери людського життя-буття. Цілих сім тижнів належить провести якнайблагочестивіше: без образ, гніву, брехні тощо. Всілякі видовища і розваги (хіба окрім концертів духовної музики) також суворо заборонені. Що вже казати про піст тілесний: подружні стосунки у Великий Піст виключаються. Так само, як і споживання будь-яких м’ясних, молочних і рибних страв. Олія і вино дозволяються тільки у свята й суботні та недільні дні. Певна річ, зовнішні атрибути посту — не самоціль. Окрім самодисципліни він вносить у життя необхідний елемент жертовності і самозречення задля спасіння своєї безсмертної душі. Та головний зміст посту — це щире покаяння, без якого неможливо «увійти у радість Господню». А до цієї радості у світлому Христовому Воскресінні має прилучитися кожний.
Увечері останньої неділі перед Великим Постом, що зветься Прощеною неділею, у православних та греко-католицьких церквах відбувається особлива служба — Прощена вечірня. Власне з неї і починається піст. За звичаєм стародавніх монахів-відлюдників, що саме цього дня збиралися із своїх розкиданих по лісах та горах келій і печер, всі парафіяни сходяться докупи. По завершенні вечірні священник і люди просять одне в одного прощення за всі гріхи, скоєні протягом року, аби з необтяженим провинами перед своїми ближніми серцем розпочати каяття перед Богом.
Певна річ, в Україні за тисячоліття виникли і свої, національні особливості Великого посту. Приміром, його перший день в нашому народі колись називався «жилавим понеділком» (можливо, по деяких селах його й досі так називають). Етимологія цієї назви подвійна. В духовному плані саме посилені, ревні молитви першого тижня Великого Посту заслужено називаються святими отцями Церкви «жилами душі», що єднають людину із Небом. Приземленіше тлумачення виводить «жилавий понеділок» із пісних-препісних «жиляників» — житніх коржів, що пеклися господинями цього дня. Традиційними наїдками є і тертий хрін з буряковим квасом, а також редька. Страви, скажемо прямо, для здорового шлунку. Втім, проблему можна вирішити дуже просто, оскільки благочестивий звичай і церковний статут схвалюють повну відмову від їжі у перший день Великого Посту. Звідси походить ще одна назва цього понеділка — «чистий», коли не лише душі, а й горщики мають залишитися незаплямованими...
Великий Піст розділяється на сім седмиць, тобто тижнів, причому кожна неділя посту має свою назву. Перша зоветься Торжеством Православ’я, на честь остаточної перемоги Церкви над іконоборською ерессю ще у ІХ столітті. У цей день українські священники мають особливо багато роботи, оскільки всі доброчесні парафіяни прагнуть сповідатися і причаститися на початку посту, після щоденних і дуже довгих богослужінь першої седмиці святої Чотиридесятниці, як інакше називається Великий Піст.
Друга неділя посту присвячена святителю Григорію Паламі, архієпископу і видатному отцю Церкви, яскравому представникові аскетичного вчення під назвою ісихазм. Третя неділя називається Хрестопоклонною. Напередодні ввечері на середину кожного храму виноситься уквітчаний хрест-розп’яття, аби вірні, споглядаючи це знамено перемоги над гріхом, духовно укріплялися посередині довгої постової дороги. Четверта й п’ята неділі присвячуються великим подвижникам духу — преподобним Іоану Ліствичнику та Марії Єгипетській. Їхній приклад має наснажувати християн на постові подвиги і щире покаяння. Найхарактерніша зовнішня ознака постових богослужінь — земні поклони. Вони теж мають велике виховальне значення для поглиблення власного смирення. Зокрема, в п’яту середу посту, під час так званого «Маріїного стояння», коли читається Великий покаянний канон святого Андрія Критського, віруючі кладуть у храмі до трьохсот таких поклонів! І взагалі — аби дотриматися всіх постових вимог церковного Уставу треба мати неабияку фізичну підготовку. Втім, Господь дає сили усім, хто потребує допомоги.
Одначе не слід думати, що Великий піст — це суцільні сльози і биття в груди. Є посеред цих 49 днів два великих свята, котрі дуже багато важать для підготовки до Великодня. Благовіщення Пресвятої Богородиці (7 квітня) недарма оспівується Церквою як «початок нашого спасіння». Адже архангел Гавриїл сповістив Діві Марії велику таємницю — про народження у Неї від Духа Святого Спасителя світу. Як переконані в народі, на Благовіщення задля величі свята і птиця не в’є свого гнізда. Людям тим паче не годиться працювати. Натомість неодмінно слід побувати у церкві, де після літургії відповідно до стародавньої традиції священники освячують проскурки — ритуальні хлібці. Потім їх закопують по городах, аби овочі добре вродили. Українці вірять, що Бог благословляє у цей день рослини, – і все починає рясно квітувати. Саме на Благовіщення прийнято «топтати ряст» – ходити по весняному лісі, набираючись життєвої снаги на цілий рік. А ще – дівчата по обіді виводять навколо сільських церков перший весняний танок – «Кривий танець». А найвідоміша благовіщенська прикмета стосується погоди: якою вона буде цього дня – такою видасться і на Великдень.
Свято Входу Господнього до Єрусалиму завжди припадає на неділю перед Пасхою. Встановлене воно теж на честь євангельких подій – врочистої зустрічі Ісуса Христа мешканцями священного міста перед Його хресним подвигом. Тоді юдейські діти вимахували пальмовим листям із вигуками «Осанна в вишніх! — Спасіння в Небі!». Ще в давнину виник прекрасний звичай освячувати це листя напередодні свята. Та в Україні окрім Криму пальми не ростуть. Тому українці й замінили цей екзот на свою улюблену вербу, а саме свято стали називати Вербною, або Квітною Неділею. Освяченим верболоззям оздоблюють домівки – на відігнання нечистої сили, а також використовують у якості цілющого зілля. Висаджені після цього свята освячені гілочки, перетворившись з часом на прекрасні дерева із розлогими сріблястими кронами, є справжньою окрасою українських пейзажів. А ще – неслухняних дітей та неблагочестивих дорослих злегка б’ють тими гілочками, примовляючи: «Не я б’ю – верба б’є. За тиждень – Великдень, недалечко червоне яєчко!».
Так, дійсно недалечко. Але сім останніх днів Великого Посту є і найвідповідальнішими. Бо цей тиждень недарма називається Страсним. Кожен християнин має разом зі Спасителем пройти Його останньою дорогою – через Таємну вечерю, Гетсиманський сад і Голгофу, аби відновити в собі образ Божий, сплюндрований гріхом. Увечері Страсного Четверга у храмах відбувається особливе богослужіння – так звані Страсті, коли вірні із запаленими свічками у руках слухають дванадцять євангельських фрагментів про зраду, суд і хресні страждання Христа. Потім ці свічки належить донести палаючими додому – аби й оселі освітилися цим полум’ям Божественної любові. А у Страсну П’ятницю на середину кожної церкви виноситься Плащаниця – вишита ікона Погребіння Господнього – для поклоніння і звершення чину похорону. Цей чин полягає у тому, що Плащаниця під сумовитий подзвін тричі обноситься навколо церкви. А у Велику, передпасхальну Суботу все завмирає, – і люди, і природа готуються до Воскресіння Господнього...



Важливі атрибути свята: крашанки і паски. Чи були вони від самих початків святкування Великодня в Україні? Наскільки пам’ятаю, Боплан описував традицію обдаровування крашанками київського митрополита Петра Могилу.

Крашанки і паски – не просто важливі, а головні священні атрибути Великоднього дійства. Решта поживи, яку за традицією освячують в церквах на Пасху, має, так би мовити, вторинний характер. Священне Передання Церкви свідчить, що традицію освячувати хліб на ранньохристиянських богослужіннях започаткували іще апостоли. На знак незримої присутності серед них Спасителя, Який Сам Себе назвав Хлібом життя, вони залишали за столом під час трапези вільне місце і клали перед ним хліб (грецькою – «артос»). Грецька Церква зберегла цей сакральний чин, а через неї він поширився і в Україні – іще від Києворуської доби, зберігшись протягом віків по сьогодні. Освячення артоса наприкінці пасхальної літургії – обов’язковий елемент Великодньої служби. Потім цілий тиждень артос лежить на аналої перед відкритими Царськими дверима усіх православних і греко-католицьких храмів, а у Великодню суботу з особливою молитвою роздроблюється і роздається вірним для споживання протягом цілого року – на щастя і здоров’я. Українська паска, яку освячують вірні на Великдень, – це домашній, національний еквівалент артоса, а відтак – один із найдавніших символів Воскресіння Христового.
Звичай освячувати і дарувати на Великдень крашанки і писанки також дуже древній. Те ж церковне Передання пов’язує його виникнення зі святою рівноапостольною Марією Магдалиною, яка першою подарувала червону крашанку римському імператору Тиберію зі словами «Христос воскрес». Звісно, тут можна сумніватися, сперечатися і згадувати дохристиянські, поганські символи і традиції, але археологічні дослідження однозначно довели, що ширення писанкарства в Україні припадає на Х – ХІІ століття, тобто саме на час незборимого ширення Христової віри теренами Батьківщини. Найвідоміші відкриття у цій царині належать археологам Олексію Уварову та Вікентію Хвойці, які іще у ХІХ столітті при розкопках на Київщині і Полтавщині віднайшли глиняні писанки і крашанки. Тож немає нічого дивного, що і протягом пізнішого часу в Україні виготовляли і освячували на Великдень крашанки і писанки – ще один символ Христового Воскресіння. Тому не тільки Боплан, а й інші мандрівники неодноразово згадували про тяглість цієї благочестивої традиції.


З джерел відомо, що раніше духовенство негативно ставилося до багатьох нецерковних звичаїв та обрядів мирян під час святкування Великодня. Як тут не згадати Івана Вишенського, який критикував звичай волочіння в понеділок після Великодня чи автора Густинського літопису, який критикував традиції обливання водою. Тогочасна Церква вважала це все диявольськими підступами, етнографія зараз пояснює це все різними аграрними культами родючості. Як нинішня Церква дивиться на ті звичаї та обряди, з якими вона боролася століттями?

На це питання відповім коротко: Церква і духівництво не змінили свого ставлення до проявів поганства ані у побуті, ані в громадському житті народу. Адже Сам Христос чітко означив межу, за яку християнину не дозволено переступати незалежно від того, хто він – священник чи мирянин. Натомість народ своє ставлення до нецерковних звичаїв змінив – і то суттєво. Як на мене, у ХХІ столітті «концептуальні» вияви дохристиянських, тобто язичницьких обрядів та вірувань, збереглися хіба по віддалених селах. У містах же люди не вкладають в етнографію жодного поганського змісту, що значно полегшує життя священства (адептів РУНвіри тощо до уваги, звісно, не беремо через їхню тотальну маргінальність). Приміром, на другий день Великодня (по-народному – «обливаний понеділок») священство залюбки і дуже щедро кропить вірних свяченою водою. І можете не сумніватися – всі лишаються дуже задоволеними. А от боротися із укоріненими на «генному» рівні забобонами духівництву значно важче. Але треба, що і робимо з Божою допомогою.


Ви вже багато років служите у храмах на території Національного музею народної архітектури України. Це місце, де бережуть і відроджують традиції. На Вашу думку (і з Вашого досвіду), наскільки музей впливає на збереження тих давніх традицій святкування Великодня і як працюється священнику (який є носієм церковної традиції) з етнографами, які добре знають народні звичаї та обряди?

Дійсно, я служу у нашому дивовижному Музеї вже 31 рік… Служу на дивовижній «музейній» парафії – першій в усій Великій Україні парафії відродженої Української автокефальної Православної Церкви. Дякувати Богові: від самих початків цього служіння було налагоджено плідну співпрацю церковної громади та Музею. Та й як могло бути інакше в останні роки радянщини, коли саме мужність музейних працівників дозволила здолати шалений опір всесильного КГБ і ЦК КПУ, які на дух не переносили Українську Церкву? Звісно, за довгі роки спільної роботи бувало всяке, але, якщо застосувати церковний термін, поміж нами завжди панувала симфонія – злагоджена співдія світської та релігійної спільноти. Таким чином почалося і донині триває наповнення живим змістом музейних церков-експонатів. Адже, на думку Церкви і народу Божого, кожен храм, ікона чи рушник – то не лише архітектура, не лише пронумерована пам’ятка культури та історії. Це, якщо хочете, своєрідна машина часу, створена предками аж ніяк не на втіху мистецтвознавцям, а для сув’язі Бога та всіх «і мертвих, і живих, і ненароджених». Відтак кожна пам’ятка має бути на своєму місці: храм – на благословенній Богом та людською працею землі, ікона – в освяченому і діючому храмі, а рушник – на чудотворній іконі, від якої відбуваються зцілення...
Цікаво, що саме від Великодня 1990-го року, вперше за сім богоборчих десятиліть, разом із музейними етнографами ми відновили не лише річний україномовний богослужбовий цикл, а й повне релігійно-обрядове коло традиційних церковно-народних свят. Ми завжди із величезною вдячністю згадуємо видатну когорту науковців-етнографів, які брали найактивнішу участь у цьому вікопомному звершенні. Дякуємо і нинішнім співробітникам Музею, які чудово знаються на своїй справі і допомагають творити серед сірого повсякдення «свято, яке завжди з нами».

Як писав відомий французький класик, усі ми родом із дитинства, і кожен священник колись був дитиною. Яким був Великдень вашого дитинства?

Я – киянин, тож і перші Великодні спогади у мене київські, епохи 1960-х років. Серед них – тремтливі вогники свічок у натруджених старечих руках, лик Спасителя на правій колоні Володимирського собору, янгольський спів десь у самому піднебессі, поцілунки дорослих і загадкове довжелезне слово – «Христосвоскресєвоістинувоскресє»...
А потім – зустрічі із родичами у старосвітських київських будинках, де квартири наповнені неймовірною кількістю цікавенних дрібничок із епохи декадансу, де на столах лежать фарбовані цибулею крашанки (я і сам їх фарбував разом із бабусею), жовті, як курчата, пасочки і смачнющі київські пироги-запіканки із м’ясом. А на додачу – у гутних дореволюційних пляшках грає на сонці домашній журавлиновий та хлібний квас із вибухонебезпечними корками, перев’язаними для страховки клаптями старих панчох…
Та, либонь, найкраще мій дитячий Великдень змалював чудовий київський поет Микола Ушаков:

Собор Андрія і гора.
В руках дитячих свічка блима.
А з неба ясними очима
Господь у серце зазира.

І зі свічками ввесь Поділ
Стоїть край горнього порогу,
І чути як крізь шурхіт крил:
«Христос воскрес – і слава Богу!».
178930071_1077438979412068_8343095399100173229_n.jpg

173779003_471466124100192_7711224499390793620_n.jpg

Коментарів: 0
Залиште свій коментар