У Національному музеї народної архітектури та побуту України експозиція «Середня Наддніпрянщина» розміщена в типовому наддніпрянському ландшафті – з пагорбами й долиною. Невеликий байрак розділяє її на Лівобережну і Правобережну.
Експозиція створювалася на основі зібраних наукових матеріалів під час численних науково-пошукових етнографічних відряджень 1960–1970-х років. Для створення інтер’єру кожної хати обиралися предмети побуту, притаманні цій місцевості.
В експозиції «Середня Наддніпрянщина» зібрані пам’ятки традиційної культури початку XVII – XX століття з лісостепової Київщини, Черкащини та західних районів Полтавщини. На кожній садибі експозиції розташовані білені хати під солом’яними стріхами, що потопають у квітах і садах. За багато століть українське село виробило традиції домашнього побуту, що змінювалися дуже повільно і зберігалися протягом тривалого часу. Вулиця села виходить на майдан – центр села, де знаходиться козацька церква, будинок священника, церковнопарафіяльна школа та сільська управа. Саме в цих будівлях вирішувалися адміністративні питання, задовольнялися різні побутові та культурні потреби.
Історично Середня Наддніпрянщина, зокрема Київщина, була духовним центром суспільних та етнічних об’єднань, які утворювалися на землях України в різні періоди. Люди заселяли ці території з давніх-давен. Так, в археологічних експедиціях у долині річки Дніпро поблизу села Межиріч Канівського району Черкаської області було виявлено численні поселення доби неоліту і трипільської культури із залишками жител, що мали глинобитні долівки та печі, а також земляних укріплень – Змієвих валів, що простягалися на сотні кілометрів і захищали ці землі від нападів.
Народна культура Середньої Наддніпрянщини розвивалася на давніх традиціях попередніх археологічних епох. Ці традиції й до сьогодні збереглися в народних віруваннях, обрядах, фольклорі, у знаках-символах стародавніх орнаментів ткацтва, вишивки, писанок, різьблення, у формах і оздобленні кераміки. Вони відчутні в настінному малюванні будівель, у землеробській культурі, давніх ремеслах.
Народне будівництво цього регіону відзначається традиціями зведення будівель із застосуванням сошних (стовпових) та зрубних конструкцій стін. Використовувалися місцеві матеріали: деревина мішаних лісів, лоза, очерет, солома, багаті поклади глини.
Існувала загальноукраїнська орієнтація житла в просторі: вікнами на південь – «очима до сонця», щоб «у чільні вікна сонце сходило, а в напільне – заходило». Призьбу набивали з глини із чола і причілка по низу стін. Заплітали її лозяним тинком або обкладали дошками з кілками. Поширеними були також і вальковані призьби. Cтіни мастили рудою глиною, а із чола та причілка – білили. Існувала традиція підводити червоною глиною й малювати зубці довкола вікон (раніше вони були без шалівок), одвірків і над призьбою.
Процес покрівлі даху в кожній місцевості був різним. Чотирисхилі дахи на кроквах, що мали розвинені на причілках піддашки («дармовис»), крили сніпками – парками із житньої соломи. На Правобережжі дахи вивершували високим накладним гребенем – «дідухом», щільно ув’язуючи його по периметру великим перевеслом, на рогах сніпки вшивали «китицями». На Лівобережжі дахи покривали соломою або очеретом із невисоким гребенем, без «китиць».
В облаштуванні інтер’єру народного житла Середньої Наддніпрянщини можна окреслити певні закономірності. Під стінами традиційно знаходилися тесані лави; під іконами, уздовж причілкової стіни, ставили стіл, накритий «настольником» (скатертиною); біля столу стояла скриня. Бідніші родини, замість столу, могли використовувати скриню. На стінах і на покуті розміщували образи в рушниках і квітах. Інколи їх ставили на різьблені полички-божниці. Стіни прикрашали народними картинками та кілковими рушниками. Для відпочинку та сну використовували черінь печі, лежанку. У багатодітних сім’ях підліткам стелили у великому просторому підпіччі. За піччю прибудовували піл із дощок. Пізніше, замість нього, з’явилося дерев’яне ліжко. Велика піч стояла в кутку при сінешній стіні. Печі вибивали з глини, викладали із цегли-сирцю. На Правобережжі пічний комин виплітали з лози підвісним кошем із «шиєю», яка виводить дим до кагли – спеціального отвору в сінешній стіні. Такі комини обмащували товстим шаром глини. Це робилося для того, щоб він не обгорав. На Лівобережжі пічний комин викладали із цегли-сирцю прямою стінкою з карнизами і «дзеркалом». Схожі комини робили і в окремих районах Київщини. Підлоги в хатах набивали глиняні. Їх та припічок печі змащували рудою або червоною глинами з підводками. Найчастіше це робили в суботу. Улітку на долівку стелили траву, а взимку – солому.
Господарські будівлі: хліви, повітки, клуні – будували сошні. Стіни заплітали лісою й мастили глиною. Між двома заплетеними стінами робили солом’яну загату або закладали між сохами дилі (жердини), дошки чи вальки. Надвірні комори ставили зрубні і стовпові («в закидку» дилями). У них зберігали продукти харчування, знаряддя праці, родинне майно. У хатніх та надвірних коморах настеляли дерев’яні підлоги.
У храмобудівництві північних районів Середньої Наддніпрянщини зберігся архаїчний тип рублених із соснових брусів багатоверхих храмів без заломів, із рубленими шатровими дахами і великими освітленими ліхтарями, що вивершувалися маківками з кованими хрестами. У південній частині розвинулися традиції дубових зрубних багатоверхих церков із високими багатозаломними банями й рубленими шатровими дахами з ліхтарями й маківками. Ковані хрести наддніпрянських церков зберігають знаки-символи прадавнього народного світогляду, зокрема рогатий півмісяць, квітку, сонце. Дзвіниці були стовпові і двоповерхові, сошні, із шатровим верхом. Вкривали культові будівлі ґонтом, зрідка соломою, пізніше – листовим залізом.
